Місто було величним, та одночасно страшним у своїй неосяжності. Здавалося, що кожен камінь на вулицях приховував не тільки історії, але й величезну силу, що прокидалась разом із кожним їхнім кроком. Вони ступали на землю, де кожен подих був важливим, де кожен рух міг зрушити щось значиме. Але не лише місто було перед ними — вся реальність змінювалась з кожним їхнім рухом. Вони були частиною чогось величезного, щось, що почало рухатись давно, ще до їхнього народження.
Антем відчував це перш за всіх. Його серце билося, але не просто так — воно було пов’язане з усім, що їх оточувало. Він дивився на величні храми, що здіймалися вгору, їхні вежі підносилися, як пальці величезної руки, що прагне доторкнутися до неба. Велич і страх одночасно захоплювали його, але в його очах була лише рішучість.
“Тут прихована сила, яка може змінити все,” — промовив Антем, порушуючи мовчання, що тривало вже кілька хвилин. “Це місце здатне на більше, ніж ми можемо уявити. Воно може стати нашою руїною чи нашим порятунком.”
Луміс, що йшов поруч, теж відчував це. Він не був так тісно пов’язаний з містом, як Антем, але кожен його крок супроводжувався відчуттям, що реальність не така, якою вона здається на перший погляд. Ці будівлі, ці тіні, ці звуки — все це було пов’язане з чимось невидимим, що вони тільки починали усвідомлювати.
“Немає нічого випадкового в тому, що ми потрапили сюди,” — сказав Луміс, його погляд став рішучим. “Це місто не просто частина нашої дороги. Воно — частина нашої долі.”
Айна, що йшла поряд, зупинилася на кілька миттєвостей, щоб відчути зміни навколо. Вона знала, що цей момент був критичним, що саме зараз все, що вони зробили, може призвести до результатів, які вони не могли передбачити. Але вона відчувала, що вони на правильному шляху. Це місце не було випадковим. Вона навіть могла відчути, як між ними і містом формувалася невидима нитка, що з’єднувала їх з усім, що було тут і що має бути.
“Ми повинні пройти через це,” — сказала вона тихо, але її голос не залишав жодних сумнівів. “Ми не можемо відступити. Тільки так ми можемо зрозуміти, що нас чекає.”
Тарік, який усе це спостерігав, мовчки зійшов зі своєї дороги до одного з храмів, що виднілися в далечині. Він доторкнувся до каменя, що мав вигляд звичайного шматка породи, але чітко відчував, що це місце не було таким, яким воно здавалося.
“Ми вже втягнуті в цю гру,” — промовив Тарік. “Це місце не просто зберігає секрети. Воно намагається вчити нас.”
Кожен з них відчував різні моменти, різні сигналізації від навколишнього світу, але їхній шлях був спільним. Місто ставало більш чітким у своїх рисах, і вони наближалися до відповіді, яку доведеться дати.
Вони підійшли до величезних воріт, на яких зображені давні символи, що здавалися сповненими містичних енергій. Ворота були величезні, і їхні деталі наче оживали під світлом їхніх очей.
“Це вони,” — сказав Антем. “Ворота між світами.”
І, не чекаючи більше, вони рушили вперед. Кожен крок наближав їх до невідомого, але разом з тим кожен крок зміцнював їхню рішучість. Ворота стали ширятися, немов зіткані з самої суті часу, дозволяючи їм увійти.
Вони ступили всередину, і світ за межами воріт змінився.