Тіні розсіялися так само раптово, як і з’явилися, залишивши Луміса й Ейлі в повній темряві. Єдиним джерелом світла залишався уламок, що випромінював тьмяне сяйво, відбиваючись від уламків циферблата.
— “Вони повертаються,” — повторив Луміс. — Хто “вони”? І чому ми нічого не знали про це раніше?
Ейлі дивилася на циферблат із тривогою, ніби намагаючись розгадати його приховані таємниці.
— Можливо, це те, що система завжди намагалася приховати. Але тепер… — вона торкнулася механізму. — Ми повинні з’ясувати, хто стоїть за цим.
Раптом уламок у руці Луміса почав світитися яскравіше, і в повітрі з’явився слабкий механічний звук. З-під циферблата почали підніматися зубчасті колеса, які, здавалося, досі працювали, хоч і з перебоями.
— Він оживає, — сказав Луміс, відступаючи на крок.
— Ні, це не просто механізм, — перебила Ейлі. — Це портал.
Її припущення підтвердилося, коли платформа під ними почала обертатися, а уламки, які раніше здавалися мертвими, знову з’єдналися в єдину конструкцію. Простір навколо них почав розмиватися, змішуючи темряву лісу з дивними, світлими коридорами.
— Готуйся, — сказала Ейлі, міцніше стискаючи свій уламок.
Платформа зупинилася, і навколо них розкрився новий простір — величезна зала, наповнена мерехтливими сферами. Вона була схожа на Вежу Спогадів, але тут усе здавалося більш хаотичним, ніби простір втрачав контроль над самим собою.
— Це якийсь інший вузол? — припустив Луміс.
Ейлі похитала головою.
— Ні. Це інший рівень. Ми перейшли через межу, яку не мали перетинати.
У цей момент навколо них загуркотіли важкі кроки. Механічне відлуння заповнило простір, і перед ними, з-за ряду високих колон, покритих блискучими, блискучими написами, з’явилися постаті. Їхні плащі були схожі на потоки темної тканини, які ковзали по землі, а обличчя, що не мали чітких рис, ховали каптури, з яких ледь проглядалися лише пари холодних, сяючих очей. Вони наближалися, і кожен їхній крок здавався відголоском часу, що сам по собі скидався на вічність.
— Ви зупинили час у своєму світі, — проговорив один з них, голос звучав беземоційно, як механізм, що вимовляє фразу, не здатний до співчуття. — Але чи розумієте ви, що це означає?
Їхні слова звучали так, ніби вони знали кожен їхній рух, кожен їхній крок, що вони вже були частиною цього світу, навіть якщо ще не зовсім зрозуміли його законів.
Ейлі, хоч і відчувала велику тривогу, все ж залишилася непохитною. Її очі спалахнули рішучістю, і, піднявши погляд до цієї невидимої загрози, вона відповіла:
— Ми шукаємо відповіді, і для цього готові йти до кінця. Ви можете спробувати зупинити нас, але ми вже не відступимо.
— Тоді знайдете й ціну, — промовив один з постатей, голос звучав так, ніби це була проста констатація факту, яку не можна було змінити. І в його словах відчувалася ледь вловима загроза, що не полишала ні найменшої надії на мир.
Несподівано платформа під їх ногами почала вібрувати. Спершу це було лише легке тремтіння, потім воно посилилося. Механізми, що обрамляли простір, почали оживати, і кожен механічний зубчик, кожна частина величезної структури рухалися, створюючи відчуття, що вони опинилися в серці самого світу. І хоча вони стояли на одному місці, навколо них розпочалась велика трансформація: механізми і механічні звуки перепліталися з відлунням часу, що сам по собі ставали одним живим організмом.
— Це не просто механізми, — прошепотіла Ейлі, її голос здавався дещо змінений, неначе сама реальність почала трохи руйнуватися. — Вони оживають. Вони живі. Це більше, ніж просто машини. Вони і є часом. Вони тримають його у своїх лапах.
Луміс, хоча і намагався зберегти спокій, теж відчував, як щось велике і невидиме охоплює їх. Це була не просто небезпека — це була сила, що кликала їх вперед і водночас тримала в полоні. Відчуття важкості заповнювало кожен їхній рух, кожну їхню думку. Час перестав бути просто виміром — він став чимось фізичним, що обвивало їх, душило і манило.
— Якщо ми не встигнемо, — сказав Луміс, його голос став серйозним, — ця ціна може бути більше, ніж ми можемо уявити.
Але Ейлі не сумнівалася. Вона зробила крок вперед, її очі наповнилися світлом, яке вже стало частиною її душі. Вона знала, що цей шлях має продовжуватися, що кожен крок був визначений ще до того, як вони його зробили.
Механізми навколо почали змінюватися, їхня швидкість збільшувалася, і з кожною миттю створювалося враження, що час вже не просто зупинений, а вийшов із-під контролю. Все, що вони бачили — кожен механічний зубець, кожен спалах — все це стало частиною більшої гри. І зараз вони мали зробити вибір. Вибір, від якого залежала їхня подальша доля.
— Ми готові заплатити цю ціну, — сказала Ейлі, і її голос був твердим, сповненим сили, якої раніше не було. — Відповіді не будуть безкоштовними, але ми хочемо дізнатися, що ховається в глибині цього світу. І якщо ми повинні будемо заплатити, ми це зробимо.
І в цей момент світ навколо них почав розпадатися на частини. Колони, що обрамляли платформу, почали повільно згинатися, їхні металеві шви розколювалися, і з’являлися нові шляхи — темні, освітлені лише пульсуючим світлом. Механізми, що з’єднували їх, почали повільно рухатися, як би сприймаючи їх рішення.
Перед ними відкрилася нова дорога, і хоча вони не могли точно сказати, що чекає їх попереду, вони знали одне: відповіді були ближче, ніж вони могли собі уявити. І вже нічого не зупинить їх від того, щоб дізнатися правду — навіть ціна, яку їм доведеться заплатити.