Антем вибіг із вежі, але світ за її стінами змінився до невпізнання. Там, де раніше були поля та будівлі, тепер усе застигло в дивному сірому серпанку. Люди стояли, немов статуї, їхні обличчя застигли у виразах, які неможливо було розгадати. Навіть вітер, який завжди тихо шелестів травою, зник.
«Час зупинився», — усвідомив Антем, дивлячись на цю моторошну картину. Але він також відчував, що це була лише поверхня змін. У глибині цієї тиші щось пробуджувалося, щось древнє й потужне.
Його артефакт більше не світився. Куля стала холодною, і здавалася звичайним шматком металу. Антем заховав її у кишеню, але це не зменшило ваги її значення. Він знав: тепер усе залежить від нього.
Назар з’явився раптово, ніби матеріалізувався із тіні. Його очі були наповнені гнівом і страхом.
— Що ти накоїв, Антеме?! — крикнув він, наближаючись до нього. — Чому вежа мовчить? Що ти зробив із маятником?
— Я зупинив його, — твердо відповів Антем. — Весь цей час нас обманювали. Час — це лише інструмент для контролю. Ми живемо у брехні.
Назар виглядав приголомшеним, але потім його обличчя стало кам’яним.
— Ти навіть не уявляєш, що ти зробив. Якщо маятник зупинився, то система більше не стримує… — Він різко замовк, наче боявся вимовити слова.
— Що стримує? — перепитав Антем, крокуючи ближче. — Що система насправді приховувала?
Назар не відповів, але його погляд був достатньою відповіддю.
У цей момент земля під ногами Антема затремтіла. Тиша зламалася. У повітрі з’явився низький гул, що поступово ставав гучнішим. Він ішов звідкись із-під землі, прямо з основи вежі.
— Це пробудження, — прошепотів Назар, стискаючи кулаки. — Ти випустив те, що не мало бути вільним.
— Що я випустив? — викрикнув Антем. — Говори!
— Вічність, — сказав Назар, і його голос тремтів. — Справжню суть реальності. Ми всі були частиною системи, що утримувала її замкненою. Тепер усе, що приховував час, почне вириватися назовні.
Гул переріс у ревіння. Годинникова вежа затремтіла, а її шпилі почали розпадатися, падаючи вниз. Антем відчув, як щось сильне і невидиме потягнуло його до землі. Він упав на коліна, намагаючись утриматися.
Зі шпилю вежі вирвалося сяйво, сліпуче і холодне. Воно піднялося в небо, пронизуючи хмари й заповнюючи горизонт. У цьому світлі Антем побачив щось неймовірне: величезний механізм, схожий на вежу, але безкінечно більший, що виходив за межі уявлення. Це було джерело часу, і воно тепер було відкритим.
— У тебе є вибір, Антеме, — раптом сказав Назар. Його голос був спокійним, але в очах горів вогонь. — Ти можеш спробувати закрити це, відновити систему. Або… дозволити їй зруйнуватися. Але тоді ми всі перестанемо існувати.
Антем поглянув на сяйво. У ньому була правда, але разом із нею — хаос і смерть.
— Система — це клітка, — сказав він, підводячись. — Але я не вірю, що істина має знищити нас. Має бути інший шлях.
Він витягнув кулю з кишені. Лінії на її поверхні знову почали світитися, відповідаючи на його рішучість.
— Я знайду цей шлях, — додав він, тримаючи артефакт у руках. — Навіть якщо це означає йти до кінця.
Назар не відповів. Він лише кивнув і відійшов назад у тінь, залишивши Антема самого перед вибором, який мав змінити все.