Передчуття розлому
Холодна тиша огортала руїни Срібного Дерева. Лише вітер проносився між уламками часу, здіймаючи сріблястий пил, що колись був живою тканиною Вічності. Емірен стояв на самому краю провалля, вдивляючись у безодню, де простір більше не мав сенсу.
— Вона стає ширшою, — тихо промовив Фламенн, підходячи ближче. Його голос лунав глухо, ніби губився в невидимих тріщинах реальності.
Емірен це відчував. Величезна порожнеча поглинала все навколо, роз’їдала межі можливого. Колись Вічний Сад був світом, що переплітав час, створював нові дороги, ростив варіанти майбутнього, а тепер він лише вмирав.
— Ми не зможемо зупинити це, — пробурмотів Водяний. — Не тут.
Хтось стояв серед уламків.
Фігура з’явилася несподівано, мов її завжди було тут, але лише зараз вони змогли її побачити. Висока, закутана у тінь, вона майже не відкидала світла, ніби була зітканою з самої ночі.
Емірен стиснув кулаки.
— Хто ти?
Фігура не рухалася. Лише вітер пробігав по її сутності, розбиваючись на дрібні потоки.
— Ви вже бачили відлуння, — нарешті пролунав голос. Хрипкий, немов розбитий часом. — Але не всі відлуння рівні.
Емірен відчув, як його свідомість наштовхується на щось невидиме.
— Ти не одне з них.
— Ні. Я — те, що залишається, коли вибір не зроблено.
Фламенн ступив уперед, вогонь на його долонях спалахнув яскравіше.
— І що ти хочеш?
Фігура нахилила голову.
— Запитати. Ви прийшли сюди, щоб зробити вибір?
Емірен не відповів одразу.
— Якщо ми не оберемо, все розпадеться.
— Можливо. А можливо, це лише чергова ілюзія.
Його голос був ніби далеким відлунням, що розчинялося в нескінченних розломах реальності.
І тоді світ здригнувся.
Уламки можливого
Небо розкололося, і крізь тріщини посипалися уламки. Не просто каміння чи залишки Вічного Саду — це були уламки можливостей. Кожен із них мерехтів образами — майбутні, що могли б настати, але не стали реальністю.
Емірен підняв руку, і один із уламків опинився в його долоні. В ньому відбивалося інше життя. Він побачив себе, але не таким, як зараз. Інший шлях, інші рішення. В тому відображенні він стояв серед квітучого Саду, де Вічність була цілою.
— Що це означає? — запитав Водяний, піднімаючи уламок, у якому відображалася порожня, безкінечна темрява.
Фігура серед уламків знову заговорила:
— Вічність не єдина. Вона ніколи не була єдиною. Ви просто бачите її з іншого кута.
Фламенн відпустив свій уламок, і той зник у повітрі.
— Але що з цим робити?
— Обирати.
Емірен стиснув уламок у долоні.
Він відчував це. Силу вибору.
Вибір, який міг або відродити Вічність, або знищити її остаточно.
І поки світ тріщав навколо, він розумів: відкладати більше не можна.
Час для відповіді
Фігура наблизилася, і простір навколо неї здавався нерухомим.
— Якщо ви хочете повернути Вічність, ви повинні зрозуміти її суть.
Емірен підняв голову.
— Вона була садом. Ми це знаємо.
— Але сад потребує коренів, — відповів той.
Фламенн насупився.
— І ти хочеш сказати, що ми втратили корені?
— Ви вирвали їх, коли вирішили воювати.
Тиша, що настала, була важчою за будь-які слова.
Емірен згадав битви, згадав, як вони ламали часові вузли, як знищували ворогів, як змінювали тканину реальності.
— Ми не мали вибору, — прошепотів Водяний.
— Але тепер він у вас є.
Емірен знав, що це правда.
Він розтиснув кулак, і уламок можливого перетворився на пил, що розвіявся у вітрі.
— Ми повинні знайти корені, — сказав він.
Фігура не відповіла.
Вона просто почала зникати, мов розчиняючись у власній тіні.
— Де вони? — запитав Емірен.
Перед тим як щезнути остаточно, голос пролунав востаннє:
— Там, де час ще не почався.
Світ знову здригнувся.
І вони зрозуміли, куди їм потрібно йти.