Темрява, що панувала в храмі, немов обіймала кожен камінь, кожну вигнуту арку, перетворюючи його на загадковий лабіринт часу, сповнений прихованих знань. Світло смолоскипів, що тускло горіли по краях стародавніх стін, кидало примарні тіні на фрески, покриті пилом віків. Меланія відчувала, як кожен її крок наповнює простір ще більшою тишею, її серце билося швидше, ніби голосно дзвенячи в порожнечі храму.
Учитель йшов попереду, не обертаючись, і здавалось, що він точно знає кожен сантиметр цього місця. В його рухах була якась невагомість, як у того, хто давно став частиною цього стародавнього простору. Меланія намагалася не відставати, хоча її думки були зайняті тим, що вона щойно пережила на мосту. Що це було? Хто чи що заблокувало її шлях? І чому вона відчула, що це не просто випадковість, а частина чогось набагато більшего? Відповідей на ці питання вона не мала.
Вони йшли довго, спускаючись усе глибше в темряву. Той самий невидимий біль, який довго мучив Меланію, тепер відчувався в самому повітрі. Мабуть, у цих стінах час не був таким, яким його знала Меланія. Він тут був іншим — живим, тривожним, нескінченним.
Нарешті, вони дійшли до великої зали, де стіни були покриті стародавніми написами, а на підлозі лежали уламки непізнаних артефактів. Тут було дивно тихо, і навіть смолоскипи не давали того тепла, що Меланія звикла відчувати. Вони лише приглушено мерехтіли, як відлуння давно минулої ери. Учитель зупинився перед величезною кам’яною стелею, на якій були вибиті таємничі знаки.
— Ось тут, — сказав він, торкаючись однієї зі стел, — знаходиться те, що ти шукаєш. Це древнє вчення, яке може дати відповіді на твої запитання. Тільки за допомогою цих знань ти зможеш зрозуміти, що тобі доведеться вибрати, коли прийде час.
Меланія наблизилася і глянула на стелу. Її погляд одразу затримався на древніх письменах, які здавались такими знайомими. Вона не могла зрозуміти їх значення, але відчувала, що ці символи збуджують у її серці щось глибоке, приховане. Ніби сама суть часу була втиснута в ці лінії.
— Ти відчуваєш це? — запитав Учитель. — Це не просто символи. Це енергія. Вона пронизує все навколо, кожен твій подих, кожну думку. Вона несе в собі силу, яка може зруйнувати або змінити все, залежно від того, як ти її використаєш.
Меланія стиснула кулаки. Вона не знала, чому, але відчувала, що ці слова стали чимось більшим за просто інструкції. Це була спроба донести до неї важливість вибору, важливість того, що їй доведеться вирішити найближчим часом.
— Коли ти береш на себе відповідальність за час, ти починаєш бачити все в іншому світлі, — продовжив Учитель. — Ти побачиш, як переплітаються долі, як розриваються нитки, але знай, що не всі зможуть пережити цей процес.
Меланія втягнула в себе повітря, відчуваючи важкість його слів. Вона знала, що вона стоїть перед вибором, який змінить все, і що відповідальність лежить не тільки на її плечах, але й на плечах тих, кого вона любить, і на плечах світу, який вона збирається врятувати.
Її погляд знову опустився на стелу, і вона вперше побачила серед стародавніх символів один, що здавався чужим. Це був знак, який вона ніколи не бачила раніше. Він був темним і розірваним, наче тріщина у самому часі. Меланія потягнулась до нього, не розуміючи, чому, але відчуваючи, що це саме той момент, коли їй треба це зробити.
Тільки-но її пальці торкнулися цього знака, кімната наповнилася різким світлом, і перед нею відкрилася нова реальність — світи, сплітаючись між собою, почали рухатися, змінювати форми. Вона побачила не лише можливі варіанти майбутнього, а й те, як минуле може впливати на кожен її вибір. Серед цього хаосу вона зрозуміла, що її рішення має бути не просто правильним, а й точним. Вибір, який вона зробить, може призвести або до відновлення, або до руйнування.
Але що, якщо не буде правильного шляху? Що, якщо руйнування — це єдиний спосіб змінити світ?
Учитель стояв поруч, дивлячись на неї, як і раніше, з невидимою посмішкою на губах.
— Ти розумієш, Меланіє? — запитав він.
Вона глянула йому в очі, і на цей раз її відповідь була твердою.
— Так, я розумію.