Ніч поволі опускалася на цей загадковий світ, огортаючи його м’яким сяйвом зірок. Луміс і Ейлі продовжували свій шлях через сріблясту траву. Їхні кроки звучали тихо, як подих, а навколо віяла атмосфера очікування.
— Ці вежі… Вони завжди були тут? — порушив мовчання Луміс, не відриваючи погляду від спіралей світла попереду.
— Завжди, — кивнула Ейлі. — Але для багатьох вони просто частина краєвиду. Їх помічають лише ті, хто готовий дивитися глибше.
— А ти… ти завжди знала про них? — запитав він, сповнений цікавості.
Ейлі на мить задумалась, наче обираючи правильні слова.
— Вони завжди були частиною мого світу. Але я, як і ти, спершу не розуміла, чому вони кличуть. — Вона зупинилась і глянула на нього. — А зараз ти готовий зрозуміти, чому?
— Не знаю, — відповів Луміс щиро. — Можливо, я просто шукаю щось… щось більше, ніж я сам.
Ейлі м’яко усміхнулася, і в її очах промайнуло щось глибоке, майже невловиме.
— Іноді ми шукаємо те, чого навіть не знаємо. Але знайти відповіді можна лише тоді, коли ти готовий поставити правильні запитання.
Луміс хотів щось відповісти, але їхню розмову перервало дивне відчуття. Повітря навколо почало вібрувати, і тихий шепіт долинув звідкись здалеку. Шепіт, який був одночасно незрозумілим і знайомим, ніби звучав із його власних думок.
— Це вони, — тихо сказала Ейлі, дивлячись на вежу, що тепер була зовсім поруч.
— Хто “вони”? — запитав Луміс, напружуючись.
— Вежі, — пояснила вона. — Вони живі. І вони знають, що ми тут.
Луміс відчув, як серце почало битися швидше. Він глянув на вежу, яка тепер світилася яскравіше, ніж будь-коли. Її нитки світла наче пульсували, а шепіт ставав все виразнішим, перетворюючись на слова:
— Прийди… зрозумій… стань частиною.
— Що це означає? — прошепотів він, ледь встигаючи вловлювати сенс.
— Вони хочуть, щоб ти пізнав істину, — відповіла Ейлі, але в її голосі було щось тривожне.
— Ти звучиш так, ніби боїшся.
— Бо істина ніколи не буває легкою, Лумісе. Вона змінює все, що ти знаєш про цей світ… і про себе.
Луміс відчув, як холодний вітер пробіг його шкірою. Але водночас він зрозумів, що відступати він більше не може.
— Тоді я хочу це дізнатися, — сказав він, дивлячись прямо на Ейлі. — Але ти підеш зі мною?
Ейлі задумливо глянула на нього.
— Я піду. Але пам’ятай: що ближче до істини, то більше питань вона викликає.
Луміс кивнув і, зробивши крок уперед, доторкнувся до блискучої поверхні першої вежі. У ту ж мить навколо все запалало яскравим світлом, і шепіт перетворився на голос, що наче охопив усе його єство:
— Ласкаво просимо, шукач. Твій шлях лише починається.
На мить світ зник, і залишились лише він, Ейлі та нескінченна пульсація світла.