Емірен стояв, знову один, серед дерев, які, хоч і квітли, все ж мали певну тінь у своїх гілках. Він відчував, як тіні цієї місцевості змінюються, як щось темне знову прокидається в самому Саду Часу. Ще нещодавно тут була гармонія, але тепер він бачив, як кожен день і кожна година витікають як піщинки, що залишаються поза його досягненням. Однак він ще не знав, що настав момент вирішального вибору.
Після розмови з Мересою він не міг позбутися відчуття, що щось не так. Її слова, хоч і виглядали спокійними, наче висловлювали якісь неочевидні, небезпечні правди. Мереса була правильна в чомусь — не можна було заперечувати, що жертви, як у випадку з Аліаною, змінюють все, але вони не обов’язково є відповіддю. Замість того щоб продовжувати боротьбу, Емірен вирішив знайти інший шлях — шлях, де він зрозуміє, що відбувається з Садом і чому саме час, цей живий організм, не може знайти спокою.
Він вирушив у глибші частини Саду, туди, де відчувалося найсильніше змінене дихання. Саме тут час тече не так, як на інших його гілках. Це місце було закинуте, заплутане, сповнене темних ліній часу, які переплітались, нагадуючи хаотичний вузол спогадів і надій.
У самому центрі цього хаосу була старовинна арка, яка вела до незрозумілого місця. Ніхто не входив сюди, оскільки існувала думка, що це місце поглинає тих, хто спробує його зрозуміти, залишаючи їх без залишків. Стіни арки були покриті написами на незнайомій мові, яка ставала все більш іржавою з кожним роком. У цей момент Емірен зрозумів, що його шлях — це не тільки допомога Саду чи боротьба за його збереження, це ще й розуміння того, що приховують темні кути цієї реальності.
Перетинаючи арку, він потрапив на відкриту галявину, де не було жодної ознаки життя. Але перед ним раптом з’явився образ, якого він не чекав. Це була постать, схожа на самого себе, але змінена, темна і збурена. Очі того незнайомця були глибокими, з сяючими і темними краплинами часу всередині них, немов самі гілки дерева стали частиною його суті.
“Ти прийшов до мене, як і багато хто перед тобою,” — голос був глухим і сумним, як відгомін минулого, що не знає покутування. “Ти хочеш зупинити цю темряву, але ти і є її частина. Те, що ти шукаєш, вже в тобі.”
Емірен зробив кілька кроків уперед. “Хто ти?” — запитав він, намагаючись приховати неспокій.
“Я є темною гілкою, що росте з твого сумніву, твоїх страхів і твоїх виборів. Я — відображення того, що ти можеш стати, якщо продовжиш йти за шляхом, яким пішла Аліана.”
Емірен відчув, як його серце прискорено б’ється. “Ти не можеш бути частиною мене. Я не такий.”
Темна постать засміялася. “Але ти вже є таким. Ти прагнеш знати, але боїшся того, що дізнаєшся. Ти все ще думаєш, що можеш уникнути темряви. Але час не такий, як ти собі уявляєш.”
“Що ти маєш на увазі?” — запитав він, вже не намагаючись стримати відчуття тривоги, яке охоплювало його. Це було занадто близько до його власної суті.
“Ти хочеш боротися з часом, хочеш виправити всі помилки і усунути темні гілки. Але не розумієш: ці гілки — частина дерева. Ти не можеш викинути їх, не викинувши себе.”
Емірен відчув, як його розум починає коливатися. Це була правда, яку він намагався уникати. Темні гілки були частиною нього, частиною Саду. І він був той, хто міг це змінити.
З глибоким вдихом він ступив уперед, готовий зустріти те, що слідувало за цим темним дзеркалом своєї душі.