Коли вони переступили поріг, світ навколо змінився. Небо, що було ще тільки мить тому темним та буремним, стало ясним і прозорим, немов новонароджений світ, що не знає ані часу, ані простору. Легкий вітер обдував їхні обличчя, але в повітрі не було запаху — ні землі, ні води, а тільки чистота, яка віддавала холодом і таємничістю.
Перед ними відкривалася нескінченна рівнина. Проте, це не була звичайна земля. Тут не було ані дерев, ані трав, лише кам’янистий грунт, покритий тонким шаром пилу, що наче дихав разом з ними. Блакитний світ навколо тягнувся до горизонту, без кінця та початку, і кожен їхній крок відлунював у цьому безмежжі, створюючи звуки, які зникали, перш ніж вони їх могли почути.
Антем відчував, як його серце прискорюється. Він бачив це місце в своїх видіннях, але нічого не могло підготувати його до того, що він побачив насправді. Це був світ без правил, без відчуття часу, але з глибоким, всепоглинаючим відчуттям сили, яка могла або підняти їх на небеса, або поглинути в темряву. Його очі стиснулися, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
“Це не зовсім те, чого ми очікували,” — сказав він, дивлячись навколо. Його голос був низьким, сповненим напруги.
“Тут нема нічого звичного,” — відповіла Айна, підходячи ближче. В її очах з’явився неспокій, що змішувався з дивним спокоєм, ніби вона розуміла більше, ніж інші. “Ми вийшли з меж того, що ми знали. Тут час і простір працюють за іншими законами.”
Луміс, неохоче ступаючи вперед, прислухався до кожного кроку. Його ноги залишали сліди на безкрайньому камінні, але ці сліди зникали, ще до того як він міг на них подивитись. Відчуття було таке, ніби вони не рухались, а стояли на місці, і щоразу, коли їхній погляд перетинав горизонтом, усе здавалось знову тим самим — без змін, як ніби вони нікуди не йшли.
“Це місце… воно не дає нам жодних підказок,” — промовив Луміс, його очі були схожі на глибокі води, що не могли зрозуміти, де починається і де закінчується їхнє відображення.
Тарік залишався мовчазним, його погляд був спрямований кудись у глибину нескінченного простору. Він не відчував страху, але відчував присутність чогось вищого, сили, що охоплювала все навколо, дивилася на них і перевіряла їх. У нього виникло відчуття, ніби це місце відчуває їхню сутність, все, що вони приховували від себе самих.
“Ми не просто на новому шляху,” — сказав Тарік, його голос був спокійним, але з ледь помітною напругою. “Ми на межі чогось значно більшого.”
Айна повернулася до нього, її погляд став глибоким і проникливим.
“Це місце вимагає вибору, який змінить нас назавжди. І тільки ми можемо вирішити, як діяти,” — додала вона, ніби розуміла більше, ніж могла висловити.
Тихо і злагоджено, вони пішли вперед, продовжуючи досліджувати цей незвіданий світ. Кожен крок відгукувався в їхніх серцях відчуттям тяжкості, ніби сама реальність опиралася на них. Але разом із цим тяжінням була й енергія, яка спонукала їх рухатися вперед, яка відкривала можливості, навіть серед цієї безпорядної тиші.
Здавалося, що вони потрапили в місце, де кожен їхній рух був важливим, де кожен вибір буде мати наслідки не тільки для них, але й для всього, що вони коли-небудь знали. І хоча їхні кроки були тихими, всередині кожного з них вибухала буря: буря, що змінювала все, що вони розуміли про світ, і що вони знову йшли до невідомого.
Зупинившись, вони побачили, що перед ними виникає величезний кам’яний обеліск, який здавалося, тягнеться до неба, де вже не було зірок, а лише світло, що виблискувало через безмежний простір. Обеліск був покритий дивними рунами, що, здавалося, світилися власним світлом, немов кожен символ мав свою історію. Це був знак, що вказував на важливу точку на їхньому шляху — місце, де вони мають зробити вибір, який стане ключовим.
Тихо, з обережністю, вони наблизились до обеліска, готові до того, що цей момент стане тим, що назавжди змінить їхні долі.