Межа між світами розтягувалася, перетворюючи час на непостійне, еластичне полотно, де кожен момент міг бути одночасно далеким і близьким. Вони опинилися в новій реальності, де простір був не просто порожнечею, а живою тканиною, що реагувала на кожен їхній рух, на кожен погляд. Всі п’ятеро стояли в тому місці, що було більше схоже на зону переходу, ніж на конкретний світ. Відчуття, що вони йшли по самому краю існування, пронизувало кожну клітину їхнього тіла.
Антем підняв голову, його погляд уперся в безмежний простір, що розкривався перед ними, але він не бачив конкретних обрисів. Тільки мерехтіння світла, яке не належало до сонця чи зірок, розкидане по темряві, вабило його. Він відчував, як цей світ живе навколо них, відгукується на кожен їхній рух.
“Ми стали частиною чогось значно більшого,” — прошепотів він, його голос загубився в тиші, яка не була тишею, бо вона мала глибину. Відчуття було таким, наче самі їхні слова розчинялися у повітрі.
Луміс подивився на обличчя своїх товаришів і зрозумів, що вони теж відчувають цю безкрайню тяжкість. Вона була настільки сильною, що навіть подумки важко було прийняти все те, що вони пережили й переживають.
“Це місце нас змінить,” — сказав він знову, хоча не мав ані сил, ані бажання обговорювати це. Його голос був тихий, але твердый, бо саме зараз, у цьому моменті, вони стали іншими.
Айна стояла окремо від них, її погляд був зосереджений на незрозумілому горизонті, що танув у мряці, ніби сама реальність не могла затриматися в одному місці. Вона відчувала, як кожен подих стає важчим, але це не було відчуттям страху. Це була певна здатність цього світу вбирати все, що вони носили в собі, відкриваючи глибини їхніх сердець.
“Цей світ тестує нас,” — сказала вона нарешті, і її слова прозвучали як наказ, що лунає з самого серця цього місця. “І тільки справжній вибір визначить, хто ми є.”
Їхня увага перенеслася на Таріка, який все це час залишався мовчазним. Він ніби відчував, як сама сутність цього світу проникає в нього, перевіряючи його нутро. Але він не боявся. Він був спокійний, тому що розумів — будь-який вибір, який вони зроблять тут, не буде остаточним. Кожен з них, з усіма своїми сумнівами та питаннями, рухатиметься вперед, але вони все одно будуть змінюватися в процесі.
“Ми прийдемо до цього моменту, — сказав він, — але цей момент не пов’язаний з тим, як ми думаємо про себе. Ми повинні дозволити цьому місцю змінити нас.”
Тим часом, земля почала трястися, і простір навколо них почав ставати ще більш абстрактним. Камені, які ще тільки що здавалися сталевими, почали розсипатися в пил, залишаючи позаду лише спогади. Їхні кроки були легкими, бо кожен рух немов би тягнув їх у нескінченний простір.
На горизонті з’явилася інша форма — величезна арка, що здіймалася з землі, де не було навіть неба. Вона була сповнена таємниць, і кожен з героїв відчував, що це не просто конструкція. Це було щось більше, ніж простий портал чи пам’ятник. Це була частина того, що допомогло створити нові світи.
“Це наш шлях,” — тихо сказав Антем. Його слова не потребували підтвердження. Всі вони відчували, що вони повинні пройти через цю арку.
З кожним їхнім кроком вона ставала ближчою, а саме це наближення сповнювало їх енергією. Всі вони вже знали, що це буде переломний момент, момент, коли вони зможуть остаточно відчути силу цього місця, визначити свої можливості і зрозуміти, до яких меж може дійти їхня здатність змінювати світ навколо.
Вони не повернуться назад. Цей світ вимагав від них прийняти себе і вибір, що лежав перед ними, але саме він виявить, чи готові вони зберегти вічність в руках.