Сонце на заході повільно ховалося за обрій, і світ навколо героїв покривався м’яким пурпуровим світлом. Вогняне коло, яке вони щойно подолали, почало згасати, і вогняні лінії, що виблискували у темряві, повільно відступили в землю. Ліс навколо був глибокий і мрачний, але саме в цій тиші герої відчули, як наближається щось важливе, немов весь світ затаїв подих.
Антем, Луміс, Айна, Тарік та Ейлі продовжували свій шлях крізь ліс, їхні кроки звучали тихо, але з кожним новим рухом дерева навколо них здавалися живими, наче спостерігали за ними. Кожен герой був поглинений своїми думками, але відчуття наближення неминучого кінця цього шляху об’єднувало їх.
— Ми вже майже біля мети, — сказав Антем, його голос був спокійний, але відчувався тягар відповідальності. — Я відчуваю, що тут, серед цих дерев, лежить ключ до всього, що ми шукаємо.
Айна підійшла ближче і тихо промовила:
— Це місце наповнене магією. Вона пронизує все навколо, і вона чекає нас. Це не просто місце для розгадок, це — етап, який визначить, хто ми є.
Тарік відчував, як все навколо нього стискається, наче невидима сила випробовує його на міцність. Його руки були важкими, а серце билося швидше, адже він знав, що вони наближаються до чогось, що може змінити все.
— Я бачу це, — відповів Тарік. — Але що ми знайдемо? Що чекає нас тут?
Луміс озирнувся, ніби прагнучи знайти щось поза межами видимого світу. Його меч був готовий до бою, хоч і не було видно ворогів. Ліс був тихим і темним, але в цій тиші все набувало іншого значення.
— Ми можемо знайти лише те, що маємо в серці, — сказав Луміс, погляд його був відданий і рішучий. — Якщо ми готові до того, що чекає попереду, ми витримаємо.
І з цими словами вони пішли далі, прямуючи вглиб лісу. Їхній шлях вів до величезного дерева, яке стояло на самій межі темряви. Його коріння, здавалось, проникало глибоко в землю, а гілки тягнулися до зірок, мовчазно вказуючи шлях.
Раптом ліс розділився, і перед ними з’явилася велика кам’яна арка, увінчана стародавніми символами. Вона була не просто архітектурною спорудою — це було одне з тих магічних місць, що вбирають силу світу в себе, зберігаючи його таємниці.
— Це двері до іншого світу, — прошепотіла Айна, ступаючи вперед. — Вони ведуть до місця, де проходить лінія між нашими світами і тими, хто в них.
Ейлі підійшла до арки і підняла руку, торкаючись холодного каменю. З її долоні розлилося тепле світло, що почало поглинати темряву навколо. Всі п’ятеро героїв відчули, як магія цього місця стикається з їхніми власними енергетичними полями.
— Це не просто перехід, — сказала Ейлі, зосереджено дивлячись на арку. — Це перевірка. Чи готові ми стати тим, ким маємо бути, щоб захистити цей світ від загрози?
Перед ними постала тінь. Вона була величезною, темною і незвіданою, наче відлуння самого лісу. З темряви почали з’являтися обриски створінь, які були більше схожі на тіні, ніж на істот. Вони рухалися навколо героїв, не даючи їм змоги спокійно дихати.
— Щоб пройти, ми повинні стати єдиним цілим, — сказав Антем, голос його був спокійний, але міцний, як камінь. — Тільки об’єднавши наші сили, ми зможемо впоратися з цією тінню.
І в цей момент, коли темрява почала набирати силу, п’ятеро героїв підняли свої руки і з’єднали їх у коло. Ейлі була посередині, її енергія плавно текла в інших, наповнюючи їх невидимим світлом. Тіні почали танути від цього світла, але їхні контури все одно залишалися — зловісні і загадкові.
Тільки коли вони відчули, що стали єдине цілим, коли їхні душі і серця були переплетені у єдину мережу, вони змогли пройти крізь арку, залишаючи позаду темряву. Арка закрилася за ними, і світ навколо змінювався.
Вони опинилися у новому просторі, який був ще більш невідомим і загадковим. Літній вітер шелестів у їхніх волоссях, і перед ними відкривалася величезна долина, в центрі якої стояла фортеця, що сяяла під світлом місяця. Там їх чекала нова зустріч, новий виклик, і, можливо, останній шанс для збереження цього світу.