Світло повільно згасло, залишаючи Луміса й Ейлі стояти під зірковим небом. Їх оточувала м’яка срібляста трава, а вежа за спиною вже не світилася так яскраво. Луміс відчув, як тиша огортає їх, і раптом зрозумів, що його увага більше зосереджена не на магічному світі, а на Ейлі.
— Як ти себе почуваєш? — тихо запитала вона, підходячи ближче.
— Я… я не знаю, — відповів він, вдивляючись у її обличчя. Воно здавалося таким близьким, майже невловимим у світлі зірок. — Все відчувається… іншим. Але це не лякає мене.
Ейлі посміхнулася, і її очі блиснули теплим світлом.
— Ти змінюєшся, Лумісе. Вежа вже почала впливати на тебе.
Він кивнув, але не міг відвести погляду від її губ, які ледь помітно ворушилися, вимовляючи його ім’я.
— А що змінило тебе? — запитав він, не стримуючи себе.
Ейлі зробила крок ближче, і між ними залишилося лише кілька кроків. Її голос став нижчим, майже шепотом.
— У кожного є свої випробування, свої слабкості. Мене змінила правда, яку я побачила в цих вежах. Але правда завжди залишає відбиток.
— І який відбиток залишила вона на тобі? — запитав він, майже торкаючись її поглядом.
Ейлі засміялася, тихо, мелодійно, але в її очах промайнув виклик.
— Хочеш дізнатися?
Луміс відчув, як його серце шалено б’ється. Вона здавалася такою загадковою, такою недосяжною, і водночас він відчував, що вона набагато ближче, ніж будь-хто в його житті.
— Я хочу дізнатися все про тебе, — сказав він, і його голос зрадив той вогонь, що розгорівся всередині.
Ейлі підняла руку, і її пальці ледь торкнулися його щоки. Дотик був прохолодним, але від нього Луміс відчув хвилю тепла, яка пробігла всім його тілом.
— Ти навіть не уявляєш, до чого веде це бажання, — прошепотіла вона.
Її погляд був пристрасним і водночас обережним. Вона здавалася кимось, хто тримає в собі велику силу, але боїться відкрити її.
— Я готовий, — відповів Луміс, нахиляючись ближче.
Вона не відсторонилася, і їхні обличчя опинилися на відстані подиху одне від одного. Її губи тремтіли, наче вона боролася із собою, але потім вона тихо прошепотіла:
— У цьому світі все, чого ти бажаєш, має свою ціну.
— А ти? — запитав він, і його голос здався йому самому незвично глибоким. — Якою буде ціна за тебе?
Ейлі нічого не відповіла, лише торкнулася його губ своїми. Дотик був м’яким, але в ньому відчувалася глибина, яку важко було пояснити словами. Луміс відчув, як усе навколо зникло: світло зірок, срібляста трава, навіть сама вежа. Залишилися тільки вони.
Їхній поцілунок був одночасно ніжним і наповненим пристрастю, ніби два світи вперше торкнулися одне одного, переплітаючись у танці, де кожен рух відгукувався в серці і душі. Вона була, наче частина цього світу, і разом з ним зливалася у нескінченний потік емоцій, які перевищували все, що він міг уявити. Він відчував її дихання, яке відгукувалося у його грудях, наче музика, яку вони створювали разом, і яка звучала лише для них двох. І це було більше за будь-які слова, це було відчуття того, що вони знайдені один для одного в цьому магічному просторі, де не існувало ні часу, ні простору.
Ті миті здавалися вічністю, і Луміс не хотів, щоб вони закінчувалися. Але коли їхні губи нарешті роз’єдналися, і вони відсторонилися один від одного, світанок над горизонтом яскраво відбивався на її обличчі, огортаючи її, немов світло стародавніх зірок.
Ейлі подивилася на нього серйозно, але її очі тепер блищали не лише від магії навколо, але й від того, що цей поцілунок став чимось глибшим, чимось, що вони вже не могли забути.
— Ми вже не зможемо повернутися назад, — сказала вона, її голос був тихим, але рішучим, як мовлення древніх каменів, що охороняли їхні таємниці.
Луміс глибоко вдихнув, відчуваючи в своїй душі вибух емоцій. Він знову торкнувся її руки, її шкіра була теплою, і кожен його дотик здавалося, пронизував її вуаль, що приховувала найпотаємніші бажання. Її присутність змушувала його серце битися в одному ритмі з її. І він розумів, що не хоче нічого іншого, крім того, щоб залишитися з нею в цьому моменті, з цими емоціями, які заповнювали його повністю.
— Я і не хочу, — відповів він тихо, наче кожне слово відображало глибину його думок і почуттів. Він не бажав повернутися до світу, де не було її, де він не міг би тримати її руку і відчувати її так близько до себе.
Ейлі усміхнулася, її погляд став м’якшим, але в ньому все ще горіла та магія, яка надавала їй силу. Вона була з ним, і це було важливіше за все.
— Ти навіть не уявляєш, як багато значить це для мене, — сказала вона, її голос став ще більш ніжним, немов тихий шелест вітру, що несе в собі обіцянку чогось великого.
Луміс витягнув її до себе, його руки обвилися навколо її тіла, як у ту мить, коли зірки починають падати, і ти знаєш, що тепер ти зможеш тримати їх у своїх долонях. Він нахилився і прошепотів їй в вухо:
— Може, ми і не знаємо, що чекає на нас попереду, але з тобою я готовий пройти будь-який шлях.
Її погляд знову зустрів його очі, і в ній горіло те саме вогнище бажання, яке запалало між ними з першого погляду. Вона знала, що цей шлях буде непростим, але тепер вона не боялася — бо мала його поруч. І це було більше за все, що могла уявити.
Вони рушили далі разом, тримаючи один одного, і світ навколо здавався не таким важким, а сама подорож — можливо, єдиним важливим кроком, який вони робили разом, на шляху до величних і неясних веж.