Стіни лабіринту ставали дедалі більш невловимими, як тіні, що вислизали з-під її погляду. Кожен крок Меланії здавався важчим, ніж попередній, ніби сам простір опирався її руху вперед. Авелла й Архон ішли поруч, але навіть їхні силуети почали здаватися розмитими, немовби лабіринт поступово намагався стерти їх із реальності.
— Щоразу, коли ми наближаємося до істини, вона втікає далі, — промовила Авелла, стискаючи кристал, що почав слабше світитися, ніби втомився підтримувати їх.
— Це не втеча, — заперечив Архон, його голос був рівним, але холодним. — Це перевірка. Лабіринт створений не лише для того, щоб показувати шляхи, а щоб змусити нас зрозуміти, ким ми є.
Меланія зупинилася і озирнулася на них.
— Тоді чому ж я почуваюся так, ніби цей простір змінюється зі мною? Щоразу, коли я торкаюся ниток, вони стають частиною мене, а я — їх.
— Бо ти дозволяєш цьому статися, — відповів Архон. — Усе, чого торкаєшся, усе, що приймаєш, стає частиною твоєї сутності. Без цього ти не зможеш змінити навіть найдрібніший відтінок майбутнього.
Вона замислилася над його словами, але тиша, що заповнила простір, не дозволила їй довго думати. Несподівано крізь морок пролунав голос — тихий, але такий пронизливий, що його звучання здавалось хвилею, яка розколювала час і простір.
— Ти хочеш змінити? Тоді дозволь цьому світу змінити тебе.
Ці слова долинули звідкись з глибини лабіринту, з місця, де тіні зливалися в єдину темну масу. Меланія озирнулась на супутників.
— Ви чули це? — запитала вона.
Авелла кивнула, але її обличчя застигло в напруженні.
— Цей голос… він не звідси, — прошепотіла вона.
— Це той, хто створив лабіринт, або ж той, хто хоче його зруйнувати, — відповів Архон. — Але ми не маємо вибору. Ми мусимо слідувати за ним.
Вони рушили вперед, наближаючись до джерела звуку. Тіні згущалися, а нитки, що утворювали лабіринт, почали розриватися, немов павутиння, яке згорало в полум’ї. Земля під ногами почала тремтіти, і простір навколо них набув хаотичної форми.
Нарешті вони дісталися широкого залу, де простір здавався нескінченним. У самому центрі зависала величезна сфера, її поверхня була вкрита золотими і чорними нитками, що перепліталися, утворюючи складний візерунок.
— Це серце лабіринту, — прошепотів Архон, майже не дихаючи. — Те, що зберігає його існування.
Меланія підійшла ближче до сфери. З кожним кроком вона відчувала, як щось змінюється всередині неї. Сфера почала тьмяніти, а її нитки розгорталися, оголюючи порожнечу всередині.
— Вибір завжди твій, — пролунав голос знову. — Але вибір — це не лише дія. Це те, ким ти стаєш, роблячи його.
Меланія простягнула руку до сфери. Від дотику її долоні в повітрі з’явилися образи — майбутні шляхи, можливі й неможливі варіанти, кожен із яких мав свою ціну. Вона бачила, як світ знову змінюється, як одні шляхи приводять до руйнування, інші — до відродження, але всі вони вимагали від неї частину її самої.
— Як ти обереш? — запитала Авелла, але її голос звучав, ніби крізь сон.
— Немає правильного вибору, — відповіла Меланія, але її голос був твердим. — Є лише той, який я готова прийняти.
І вона зробила крок уперед, дозволяючи сфері розчинитися в її дотиках. Світ навколо вибухнув світлом, тінями, і голосами, що співали нову пісню. Лабіринт більше не був тією самою структурою. Він став іншим, так само як і вона.