Емірен стояв у тіні древнього дерева, що відкидав свої довгі гілки на землю, створюючи густі, темні ділянки, де світло здавалось чужим. Повітря було важким, переповненим відчуттям очікування, як у тому моменті, коли перед лицем вибору все здається можливим, але одне правильне рішення змінює все.
Він був готовий до наступного кроку — шукати відповіді, які сховані у часі. Він відчував, як ця місцевість, сама природа Саду, гуде навколо нього, як невидима енергія витікає з кожного дихання дерева, кожної квітки, що розцвітає в його тіні. Він не був тут лише заради себе. Він шукав можливість врятувати те, що ще залишалося живим у Саду.
Попереду, в глибині лісу, між двох гілок дерева, з’явилася велика, дзеркальна поверхня. Вона була, немов відображення, але не таке, як зазвичай. Вона жила, змінювалась, поки Емірен наближався до неї. Це було не просто дзеркало; це був портал, вікно в інші можливості часу, де реальність змінювалася, але не завжди на краще. У ньому відображались не тільки його думки, а й можливі світи, де вибір був іншим, і де наслідки того ж самого вибору виглядали зовсім інакше.
Емірен наблизився до дзеркала, і його відображення знову змінилося. Тепер він побачив себе не тим, ким був, а тим, ким міг би стати. Його обличчя було обвітреним, як у старого Творця, погляд – темний і втрачений, наче його душу вже давно поглинуло те, що він намагався зупинити.
“Це твоя дорога, Емірене?” — почувся голос, який здавався знайомим, але відразу викликав відчуття страху. Це був голос, який дзвенів у його власному серці, голос його власних сумнівів.
“Що ти хочеш сказати?” — його голос був спокійним, хоча він відчував, як всередині нього настає буря.
“Я є твоїм відображенням, тим, ким ти можеш стати. Усі твої страхи, всі твої найтемніші бажання — я існую завдяки їм. Я — це темна частина тебе, та, яку ти намагаєшся забути.” Дзеркало віддзеркалювало його страхи, сумніви і бажання. Кожен його рух в тій тіні створював нову реальність, яка ставала ближчою до його внутрішнього світу.
Емірен відступив крок назад, але дзеркало продовжувало відображати його, навіть якщо він змінював позу чи напрямок. У цьому дзеркалі не було просто реальності — воно проникало в глибину його думок, в ті місця, де навіть він сам не наважувався дивитись.
“Ти не можеш втекти від себе,” — сказав голос із дзеркала. “Ти хочеш знищити темряву, але вона вже є частиною тебе. Час неможливо виправити, ти не можеш повернути назад помилки. Ти зробив вибір, коли прийшов сюди.”
Це були слова, яких Емірен боявся почути. Він знав, що кожен вибір мав свою ціну, і що реальність не піддається контролю. Але чи мав він ще шанс змінити що-небудь? Він відчував, що весь цей час він намагався виправити те, що не можна виправити. Можливо, він намагався знищити тіні, коли треба було прийняти їх.
Він знову підійшов до дзеркала і, глянувши на себе, мовчки запитав: “Як я можу змінити це? Як знайти шлях вперед?”
З того боку дзеркала його відображення почало змінюватися. Замість темного, спотвореного обличчя з’явилося світло, тіні розсіювалися, і на мить він побачив нову гілку на дереві часу, світлу і зелену, що тягнулася вгору, немов пошук нового шляху.
“Ти повинен прийняти те, що ти є,” — промовив голос. “І тільки тоді ти зможеш змінити те, що тобі під силу.”
Емірен зрозумів. Дзеркало не показувало майбутнього, воно показувало можливості. Можливо, він не може змінити все, але він може прийняти свою темну частину і працювати з нею, а не проти неї.
Поглянувши на відображення, він зробив глибокий вдих, і дзеркало розпалося, залишаючи його перед величезним, темним деревом часу. Його шлях був все ще перед ним. Він знову був готовий до боротьби, але тепер він знав: справжня боротьба відбувається не зовні, а всередині.
Він зробив перший крок, відчуваючи, як час навколо нього змінюється, але вже не зі страхом, а з надією.