Світло Вічного Саду потроху гасло, втрачаючи свою яскравість, немов вмираючий світоч, що більше не міг підтримувати ілюзію життя. Повітря стало важким, пронизаним шепотом давніх голосів, які залишили свої сліди в уламках реальності. І ось вони стояли на межі невідомого, перед ними простягався світ, що вже не мав чітких меж.
Емірен відчував, як тиск часу стискає його груди, ніби сама реальність почала стиратися, розпливатися, як фарба на дощовому вікні. Його погляд звернувся до Срібного Дерева, яке тепер більше нагадувало залишки давно забутого сну. Він простягнув руку до уламка кори, що ще залишалася від дерева, і знову відчув ту саму слабку іскру — залишок життєвої енергії.
— Ми повинні знайти корінь, — промовив він тихо, ніби спілкувався з самим часом, з цією рідиною, що заповнювала порожнечі між світами.
Порожній стояв поруч, його очі втупилися в уламки, в темні порожнини між фрагментами реальності.
— Але де шукати? — його голос був тихим, але твердим, немов саме питання було випробуванням.
Відповісти не було легко. Вічність почала розпадатися, а з нею і всі точки опори, які колись давали надію на відновлення.
— Ми повинні повернутися до початку, — сказав Емірен, знову і знову переглядаючи образи з фрагментів, які він бачив раніше. — Потрібно знайти місце, де час ще не встиг втратити свою форму, де ще існує… корінь.
Вітри знову заграли навколо них, і це було не просто природне явище. Це було відлуння розломів у часі. Вітер, що ніс не тільки холод, а й забуті ідеї, зниклі події, світи, які ніколи не були.
— Вони йдуть, — прошепотів Фламенн, його руки почали світитися.
Він відчував наближення нової тіні, нової загрози, що прагнула поглинути все.
Тіні ставали все чіткішими, і з кожним їхнім рухом реальність розпадалася ще більше, наче знищення самого часу набирало обертів.
— Як нам зупинити це? — запитав Водяний, його голос був не впевнений, але сповнений глибокого страху.
Емірен закрив очі. Його розум ковзав між можливими реальностями, шукаючи найменший шанс. Врешті-решт, він зупинився на одному спогаді, що пронизав його душу як блискавка.
— Потрібно знайти серце. Тільки тоді ми зможемо вплинути на час.
Всі троє звернули погляд у бік темної, розмитої території, що простягалася перед ними.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Порожній.
— Ми говоримо про те, що є більше ніж просто частини Вічного Саду. Є місце, де серце Вічності б’ється. І це серце потрібно знайти, якщо ми хочемо відновити хоча б маленьку частину того, що було зруйновано.
Тіні, що наближалися, перестали бути лише тінями. Вони перетворювались на фігури, які майже не мали форми, але від них йшла незбагненна енергія. Як тільки вони наближалися, простір навколо них починав вібрувати, і навіть сам час здавався, наче зупиняється.
— Ти знаєш, де це серце? — запитав Фламенн, підіймаючи руку. Його вогонь загорівся яскравіше.
— Я знаю, — сказав Емірен. — Але ми маємо йти туди разом. Без згоди один одного ми не зможемо зробити це.
І тоді всі троє рушили в бік тієї темної зони, відчуваючи, як кожен їхній крок веде в невідоме. У кожному з них була надія, але також і страх — страх того, що вони не зможуть повернутися назад.
Це було початком кінця, або ж кінцем початку. І лише один вибір міг змінити все.