Тарик не відчував ні страху, ні розгубленості, коли він рушив вперед. З кожним кроком його серце відчувало все більше спокою, і хоча темрява навколо ставала все глибшою, щось у ньому змінилося. Він більше не сумнівався в своєму виборі. Він був готовий до того, що чекає попереду.
Здавалося, що він вже був на межі якогось великого відкриття, на межі істини, яка могла зламати всю його попередню реальність. Весь світ, який він бачив до цього моменту, здавався йому як порожня оболонка, яку він тепер мав пробити, аби знайти справжню сутність.
Загадкові звуки продовжували лунати навколо, але тепер вони не турбували його. Він ніби став частиною цього світу, його присутність у ньому більше не була випадковістю. Усе було наче злиття — він став частиною цього процесу, як річка, що плавно вливається в море. Однак його увага була прикута до одного — до присутності, яку він не міг побачити, але відчував.
“Хтось дивиться на мене”, — знову подумав він, і цей холодний, майже незрозумілий тривожний погляд не полишав його. Він спробував заспокоїти себе, переконуючи, що це лише гра свідомості, що його внутрішні страхи та сумніви викликають ці відчуття.
Та все ж, ніщо не могло змінити того, що щось було поруч.
І тоді, коли він ступив ще один крок у темряву, він почув шурхіт. Це не було жодним природним звуком. Воно було тонким, важким, як дихання, що було майже на межі чутності, але настільки близьким, що він відчув його фізично. Ніби хтось чи щось знаходилось поряд із ним, але було майже непомітним.
Тарик став на місці, прислухався, серце його знову прискорилося, і тоді він відчув, як знову проходить те ж саме — невидиме, але всеосяжне відчуття, що його щось охороняє. І цього разу він не намагався знайти вихід, не шукав причин для сумнівів. Він просто стояв, підкорений цією силою, яка його оточувала, і чекав.
Час здавався застиглим, немов усе навколо замерло, чекаючи його рішення. І тільки тоді, коли він почав рухатися далі, не зважаючи на те, що відбувалося навколо, він зрозумів, що страх уже не має влади над ним. Його серце стало тихим, спокійним, і він почав відчувати, що вже більше не самотній у цьому світі.
“Тепер я знаю, що не один”, — подумав він.
Його кроки стали більш впевненими. Те, що мало бути, мало статися, але тепер він не боїться зустріти це обличчя. Він готовий до того, що з’явиться перед ним.