Світ змінився, і Вічний Сад вже не був таким, яким його знали раніше.
Срібне дерево, що стало символом нового порядку, тепер сяяло приглушеним світлом. Його гілки більше не росли хаотично — вони тяглися одна до одної, сплітаючись у складні візерунки, наче формуючи новий каркас реальності. Але навіть тут, серед впорядкованих потоків часу, залишалося щось невидиме, щось, що не вкладалося у новий баланс.
Емірен відчував це.
Його зв’язок із тими, кого він увібрав у себе, не був болісним чи тривожним, але він ніколи не згасав. Вони були в ньому, і він знав, що одного дня ця присутність проявиться у новій формі. Але коли і як — цього він ще не міг передбачити.
— Яка твоя мета тепер? — запитав Ардаліс, вдивляючись у глибини Саду.
Емірен на мить замислився.
— Спостерігати. Розуміти.
— І чекати?
Він повільно кивнув.
— Так.
Але чекати довелося недовго.
Прихід чужинця
Темрява не мала голосу.
Вона не говорила, не шепотіла, не залишала слідів. Але коли вона з’явилася на горизонті, всі відчули її.
Хранителі, що досі мовчки слідували за подіями, підняли голови. Їхні очі, які завжди світилися холодним світлом, потьмяніли, ніби вони самі не вірили в те, що відчували.
А тоді прийшов ВІН.
Чорна постать, що йшла крізь повітря, не залишаючи слідів, не відкидаючи тіні. Він був, але його неможливо було побачити повністю — тільки відчувати. Його присутність не належала ні світлу, ні темряві. Вона була чимось іншим.
Емірен одразу зрозумів, хто це.
— Ти мусив втрутитися? — запитав він, не озираючись.
— Це була виняткова ситуація, — пролунала відповідь. Голос був нейтральним, позбавленим будь-яких емоцій, наче відлуння реальності.
— Виняткова для кого?
— Для рівноваги.
Чужинець зробив крок ближче, і простір навколо нього ніби загустився.
— Ви змінили світ, — сказав він. — Це не порушення. Це створення нового порядку. Але разом із новим порядком завжди приходить те, що не повинно було бути.
Емірен стиснув кулаки.
— Я знаю.
— Тоді ти розумієш, що має статися далі.
Арділіс підняв голову.
— Ти хочеш сказати, що…
— Що ті, хто загубився, повинні повернутися додому, — завершив фразу Чужинець.
І тоді це сталося.
З тіней, що ховалися серед гілок Срібного Дерева, почали з’являтися постаті. Вони не були схожі на Несказаних — у них не було голосів, не було форми, не було навіть справжньої присутності. Вони просто були. І їх було багато.
Вони літали у повітрі, ковзали крізь простір, залишаючи після себе лише відчуття порожнечі.
— Вони не належать сюди, — сказав Чужинець.
— Але вони вже є, — відповів Емірен.
— І тому я тут.
Він простягнув руку.
Тіні, що літали, завмерли. А тоді почали рухатися до нього.
Вони не чинили опору. Вони не намагалися втекти. Вони просто пливли у його бік, наче їх щось вабило. І одне за одним вони зникали у безодні, що відкривалася всередині нього.
Емірен відчував, як вони зникають.
Не знищуються.
Повертаються.
Він не знав, куди саме. Але знав, що це не смерть і не небуття. Це було повернення додому.
Коли остання з тіней зникла, Чужинець опустив руку і подивився на Емірена.
— Ти відкрив двері.
— Я знаю.
— Ти їх зачиниш?
Емірен поглянув на Срібне Дерево.
— Я навчуся жити з ними.
Чужинець на мить затримав погляд.
А тоді ледь усміхнувся.
— Ви, творці, занадто креативні. Ледь встигаю за вами.
І він зник.
Лише тиша залишилася після нього.
Емірен вдихнув.
Новий світ набував форми. Але тепер він знав: за кожним кроком стоїть нова межа. І з кожною межею приходять ті, хто її стерегтимуть.