Антем підняв голову, вдивляючись у сяйво, що виривалося з вежі й пронизувало небо. Воно здавалося нескінченним, майже живим. Він відчув, що це світло — не просто енергія. Це була суть того, що система так довго ховала.
Навколо нього все ще панувала тиша, порушена лише гулом, що лунав з глибин вежі. Світ виглядав застиглим, але Антем відчував: у цій мертвій тиші починає прокидатися щось інше.
Він знову поглянув на кулю, яка пульсувала теплом. На її поверхні тепер проявилися нові символи, які поступово змінювалися й утворювали візерунок. Він здавався знайомим, ніби Антем уже бачив його, але не міг згадати де.
“Це ключ,” подумав він.
Відчуваючи рішучість, він пішов уперед, до основи вежі. Назар зник, але його слова все ще лунали в голові: “Вічність. Ми всі частина системи.”
Вхід у вежу
Всередині вежі було темно, але не так, як раніше. Стіни здавалося дихали, і кожен його крок викликав відлуння, яке поверталося до нього з невідомою силою. Шестерні й механізми більше не рухалися, але їхні рештки були всюди, вкриті пилом і залишками часу, який більше не існував.
Антем ішов повільно, тримаючи кулю перед собою, наче вона могла освітити йому шлях. У її світлі стіни здавалися прозорими, і він побачив, як усередині них рухаються тіні. Вони не мали форми, але нагадували обриси людей.
— Хто ви? — запитав він, зупинившись.
Тіні не відповідали, але їхні рухи ставали дедалі швидшими, наче вони реагували на його присутність.
“Це ті, хто стереже вічність,” — промайнуло в його думках.
Він зробив ще кілька кроків, аж поки не опинився перед велетенськими дверима, які здавалися вирізаними з одного шматка металу. На них були ті самі символи, що й на поверхні кулі.
Антем торкнувся дверей, і вони відразу відгукнулися, повільно відкриваючись.
За ними був зал, заповнений світлом. Але це було не просто світло — воно було щільним, майже матеріальним, і змушувало його серце битися швидше. У центрі залу стояв величезний маятник, але він більше не рухався. Над ним, у повітрі, зависав пристрій, схожий на кулю, яку Антем тримав у руках, але в сотні разів більший.
Він зрозумів: це і є ядро системи.
Вибір
— Ти прийшов до кінця свого шляху, — пролунав голос, і Антем обернувся.
Позаду нього стояв той самий чоловік у темному плащі. Тепер його обличчя було відкрите, але замість рис обличчя там були тільки нескінченні потоки світла.
— Що це? — запитав Антем, вказуючи на ядро.
— Це те, що ти шукав, — відповів голос. — І це те, що ти боїшся знайти. Ядро зберігає ілюзію часу. Якщо ти зруйнуєш його, усе зміниться.
— Назар казав, що це зруйнує нас усіх, — сказав Антем.
— Він правий, — відповів голос. — Але ти вже знаєш правду. Система тримає всіх у пастці. Вічність — це не дар, а тягар. Люди не готові до неї.
Антем зробив крок до ядра, відчуваючи, як його тіло починає вібрувати під впливом енергії.
— Я не зможу це зробити сам, — сказав він.
— Ти вже не сам, — відповів голос. — Весь світ тепер частина тебе.
Антем замислився. У його руках була сила, яка могла або зруйнувати систему, або залишити все так, як є. Він знав, що його вибір стане остаточним, але він також відчував, що не має права ухилятися від відповідальності.
— Я оберу, — сказав він, наближаючись до ядра. — Але цей вибір змінить не лише мене.
Голос замовк, а світ навколо почав змінюватися, очікуючи його рішення.