Велетенські ворота замку розчинилися перед ними, ніби сам світ схилявся, пропускаючи героїв у своє темне серце. Кожен із них відчував, як з кожним кроком до центру цієї дивної фортеці їхні сили ставали потужнішими, але й самі вони змінювались. Цей місце було не просто фізичним — воно було частиною чогось більшого, чогось позачасового, і водночас живого.
Темні стіни замку мимоволі відображали їхні думки, відгомони кожної пережитої миті. Антем відчував, як його розум переповнюється спогадами, від яких не можна було втекти. Він бачив себе і Луміса у битвах, які ніколи не відбувались, і Айну, яка ніби була поза часом, як частина цього світу. Вогняні лінії, що пронизували землю, майже зливались із його власним диханням, кожен подих став мовчазним кроком у цьому безмежному просторі.
«Що нас чекає всередині?» — подумав він, коли вони дістались до величезної центральної зали. Вона була настільки велика, що здавалось, в ній могла б розміститися ціла армія. Стелі виглядали такими високими, що було важко уявити їх межі, а з кожного кутка зала йшли світлові промені, що оберталися в мерехтливі спіралі, наче шляхи до невідомих відправних точок.
Луміс, здавалося, був настільки зосереджений, що не помічав нічого навколо. Його погляд був звернений на темні витоки світла, що стікали зі стін, мов таємничі ріки, що обплутували замок.
Айна підійшла до одного з таких світлових потічків і обережно торкнулася його. На її обличчі з’явився вираз дивування, але водночас і спокою. Вона відчула, як світло пульсує у її пальцях, наповнюючи її всередині тишею, водночас пробуджуючи якусь незрозумілу енергію.
“Це не просто магія, це злиття,” — промовила вона, а її голос відгукувався в кожному закутку зали. “Цей світ живий. Він вчиться, спостерігає, чекає на нас.”
Ейлі стояла осторонь, спостерігаючи за кожним рухом своїх друзів. Вона відчувала, як це місце проникає в її душу, не лише магією, а й таємничою силою, яку важко було описати словами. І хоча вона часто покладалася на свою інтуїцію, цього разу її відчуття були іншими — все було занадто важким і водночас надзвичайно потужним.
“Ми маємо бути обережними,” — прошепотіла вона, підійшовши ближче до Айни. “Це місце не дасть нам відповіді без випробувань. Воно змусить нас зіткнутися з тим, що ми не хочемо бачити.”
Тарік, тим часом, стояв трохи осторонь, спостерігаючи, як кожен з героїв все більше віддається цьому дивовижному місцю. Він відчував у повітрі не тільки магію, але й її глибоке тягнення, ніби цей світ сприймав їх не просто як мандрівників, а як частину свого великого замислу.
Раптом темрява на стінах почала рухатися. Здалеку з’явилася постать, немов вирвана з самих надр цього світу. Вона була високою, з чорними крилами, що оберталися, наче задувалося дихання ночі. Тіло її покривали символи, що мерехтіли та змінювали свою форму, виблискуючи світлом, яке не можна було описати словами. Вона наближалася, і її сила відчувалась так сильно, що навіть повітря навколо стає важким.
“Ви прийшли до серця світу,” — її голос був тихим, але він пробивався крізь глухі стіни залу. “Прийшли, щоб змінити це місце. Але перш ніж ви отримаєте доступ до того, що шукаєте, ви повинні пройти ще одне випробування. Одне, що розкриє ваші справжні бажання.”
З цією останньою фразою вона простягла руку до центральної арки зали. Тіло героїв осягло дивний порив — все навколо ніби стиснулося, і на їхніх очах з’явилися безліч варіантів того, як могла б виглядати їхня подорож. Що вони обирали?
Антем, Луміс, Айна, Тарік і Ейлі почали сприймати цей світ не лише своїм розумом, а й відчуттями, що могли б перевершити все, що вони відчували досі. Кожен вибір став би відображенням їхніх внутрішніх прагнень, відомих і невідомих, здатних змінити їх самих і цей світ. Вони повинні були пройти через це, щоб отримати доступ до того, що чекає на них. Але тепер їхнім шляхом став не лише фізичний, але й духовний вибір.
“Готові?” — прозвучало знову, коли вони, невідомо чому, змогли побачити своє майбутнє.
Тепер вони повинні були вирішити: чи можуть вони змінити це місце, не втрачаючи себе?