Вони йшли далі, крок за кроком, і навіть під ногами вогняні лінії починали змінюватися, витягуючи з себе нові світи, які перепліталися з їхнім власним шляхом. Кожен рух, кожне слово, що лунало між ними, залишало слід у цій дивовижній реальності. І хоча кожен із героїв зібрався, щоб пройти через випробування, всі вони відчували, як з кожним моментом межа між реальним і вигаданим ставала все тоншою.
Антем підняв погляд, і перед його очима з’явився ліс, що виглядав як безкрайня червона морська хвиля, що охоплювала землю. Дерева росли, мов вогняні язики, простягались до неба, і навколо них висіли уламки розбитих зірок. Сам світ почав пульсувати, мов живий організм, і вони, як мандрівники, були частиною його серця.
«Тепер все залежить від нас,» — думав він. «Ми повинні стати тим, чим ще не були. Лише так зможемо змінити те, що нас оточує.»
Луміс, йдучи поруч, знову стиснув меч у руці. Меч був важким, але не через фізичну вагу, а через силу, яку він носив у собі. Всі випробування, що проходили герої, були не просто випробуваннями сили, а випробуваннями їхньої внутрішньої суті. І зараз Луміс відчував, як тяжіє його серце від невизначеності.
«Це не просто битва з ворогами. Це боротьба з самим собою,» — думав він, застерігаючи себе від помилок. — «Але разом ми вистоїмо.»
Айна йшла позаду, її погляд був спокійним, проте від неї не можна було приховати глибину її думок. Вона відчувала цей світ не лише серцем, але й душою. Все навколо, кожен рух енергії, була частиною великої картини, і саме зараз вона могла побачити, як герої поступово наближаються до кінцевого моменту свого випробування.
Її слова звучали тихо, але кожен міг відчути в них потужну силу:
— Світ відображатиме не лише наші бажання. Він покаже те, що ми насправді є. І тільки коли ми приймемо це, ми зможемо змінити своє майбутнє.
Тарік йшов останнім, уважно спостерігаючи за кожним рухом і кожним словом своїх друзів. Зараз він відчував, що знову пов’язаний з цією реальністю, немов частина її тканини. Природа цього світу стала йому близькою, і тепер він знав: випробування не буде зупинене, поки вони не зможуть відкрити свої серця один для одного.
— Ми повинні відпустити все, що нас тримає, — тихо сказав він, поглядом вловлюючи кожну деталь навколо. — Вогонь, тіні… Все це лише частина шляху. Якщо ми залишимо наші страхи позаду, ми побачимо шлях до самого серця світу.
Тінь перед ними стала ще чіткішою, і на її фоні раптово з’явилася фігура. Вона була не схожа на звичайних істот, її контури переливалися, наче полотно, на якому змішувались реальність і вигадка.
— Ви прийшли до порога, — прошепотіла істота, її голос був водночас м’яким і глибоким, як відлуння тисячі стародавніх голосів. — Тільки той, хто зможе прийняти власні тіні, зможе пройти далі. Залиште все, що сковує ваші серця, і продовжуйте цей шлях без страху.
Антем ступив на крок вперед, і тепер перед ним стояв не просто бар’єр, а ціла прірва, що вбирала у себе всі їхні сумніви та страхи. Тінь істоти, що стояла перед ними, повільно почала набувати форми і сили, поглинаючи все навколо.
— Ми готові прийняти свій вибір, — сказав Антем, і його голос лунко відгукнувся в цій темряві.
Айна тихо промовила:
— Час для зміни настав.
І коли вони зробили ще один крок уперед, їхні душі і серця випробували самі себе. Тіні навколо почали рухатися, і з кожним їхнім кроком випробування ставали все важчими, але і наближався момент істини.
Світ навколо змінився. Кожен із героїв відчував, як їхні страхи танули, а разом з ними з’являлася нова сила. Вогонь і тіні, що раніше здавались непереборними, тепер стали частиною їхньої сили, частиною їхнього шляху.
Вони знали, що найскладніше попереду, але кожен з них був готовий пройти це випробування до кінця.