Хмари над Садом часу згущувалися, немов сама реальність затамувала подих, чекаючи на щось невідворотне. Емірен і Аліана повільно просувалися вузькими стежками, що вели до серця Саду — місця, де час відкривав свої таємниці лише тим, хто готовий зрозуміти їх.
Дорога виявилася нелегкою. Земля під ногами здавалася живою, а дерева, які зростали тут тисячоліттями, нашіптували спогади минулого. Іноді їхній шепіт ставав голоснішим, перетворюючись на багатоголосий хор, що наче намагався попередити мандрівників про небезпеку.
— Чуєш? — запитала Аліана, зупинившись біля старого дуба, чия кора була всіяна дивними знаками.
Емірен кивнув, торкнувшись руків’я меча, що висів на поясі.
— Це відлуння минулого, — відповів він. — Сад пам’ятає всіх, хто колись ступав його стежками.
Дуб, біля якого вони стояли, раптом почав змінюватися. Його кора засвітилася золотим світлом, і в ній відкрився отвір, немов хтось прорубав двері в стовбурі.
— Нам потрібно зайти, — сказав Емірен.
— А якщо це пастка? — Аліана насторожено оглянулася, помічаючи, як тіні почали ворушитися поміж дерев.
Проте їм не залишалося вибору. Коли вони увійшли до нутра дерева, перед ними відкрилася велика зала, викарбувана з чорного каменю. Стеля сяяла, мов зоряне небо, а на підлозі розгорнулися хитромудрі мозаїки, які показували сцени з історії Саду часу.
Спогади перших Творців
У центрі зали стояв кам’яний постамент, на якому лежала книга. Її обкладинка була з тканини часу — матеріалу, що змінював свій колір залежно від того, хто на нього дивився. Коли Емірен підійшов ближче, книга сама відкрилася, і з неї вихопилися примарні образи.
Вони побачили двох Творців — чоловіка та жінку, чиї обличчя здавалися знайомими й незнайомими водночас. Творці стояли серед буйного саду, проте їхні дії викликали тривогу: чоловік утримував у руках прозорий сосуд, наповнений мерехтливим сяйвом.
— Це ж час! — прошепотіла Аліана. — Вони його контролювали…
Проте сцена змінилася: чоловік розбив сосуд, і світло вивільнилося, охоплюючи сад. Разом із тим виникли тріщини в ґрунті, і деякі дерева почали засихати, немов їхні корені були відрізані від життєвої сили.
— Це був їхній перший злочин, — пролунав голос, що не належав жодному з них.
Аліана й Емірен озирнулися, шукаючи, хто говорить, і побачили стару постать, що повільно спускалася з темного кута зали. Вона була загорнута в плащ, витканий із тисяч дрібних ниток часу, які світилися м’яким світлом.
— Ви хто? — запитав Емірен, знову торкаючись меча.
— Я — хронікар Саду, — відповіла постать. — Той, хто зберігає історію цього місця. Ви прийшли сюди, щоб знайти правду про Творців, і я розповім вам те, що повинні знати.
Таємниці вибору
Хронікар підняв руку, і перед ними з’явився ще один образ. Цього разу вони побачили перших Творців, які сперечалися. Чоловік наполягав, що час має належати лише їм, щоб уникнути хаосу. Жінка ж вважала, що час повинен залишатися вільним, бо лише свобода дає життя. Їхній конфлікт став початком війни, яка розколола Сад на дві частини.
— Чи бачите тепер, чому ви тут? — спитав хронікар. — Ви не просто шукаєте відповіді. Ви самі стоїте перед вибором: або стати новими Творцями, або залишити час таким, яким він є.
Емірен замислився, його погляд був спрямований на мозаїки під ногами. Аліана підійшла ближче до хронікаря й запитала:
— Чому ми? Чому саме нас обрано?
Хронікар посміхнувся, і його обличчя освітилося дивним світлом.
— Сад завжди обирає тих, хто здатний прийняти жертву. Тих, у кому горить вогонь змін, але водночас є місце для сумнівів. Ви можете змінити долю, але заплатите високу ціну.
Рішення та наслідки
Коли голос хронікаря стих, зала почала тремтіти. Постамент із книгою розколовся, і камінь став знову поглинатися часом. Зрозумівши, що їм потрібно рухатися далі, Емірен і Аліана вийшли зі зали, несучи із собою нові знання.
— Вибір завжди був за нами, — мовив Емірен, дивлячись у небеса.
— Але як дізнатися, чи правильний він? — запитала Аліана.
Відповідь залишилася невисловленою, зависнувши у просторі, мов відблиск світла на водній поверхні—видима на мить, але недосяжна. Майбутнє ще не розкрило своїх карт, і навіть найтонші нитки часу не могли підказати, який з можливих шляхів виявиться справжнім. Їхні слова розчинилися у тиші, а погляди, якими вони обмінялися, містили більше запитань, ніж відповідей.
Сад відчував їх. Він не був просто місцем, не був лише сумішшю гілок, коріння та безмежних стежок, що вели у всі можливі напрями. Він дихав. Він слухав. Він спостерігав за ними так само, як вони спостерігали за ним. Його вічнозелене плетиво було сповнене свідомості, прихованої у кожному листку, у кожному подиху вітру, що ковзав між гілками.
Їхні сумніви були не просто внутрішніми боротьбами, а частиною великого випробування, яке розгорталося не лише у їхніх серцях, а й у самій тканині реальності. Сад реагував на їхні думки, ніби їхні коливання породжували нові вузли у потоках часу. Простір змінився: дерева, що ще мить тому були статичними, здавалося, стали вищими, тіні подовжилися, світло пробивалося крізь гілки вже під іншим кутом. Вони усвідомили, що Сад не просто спостерігає—він готує наступне випробування.
І це випробування не буде схоже на жодне з тих, які вони вже пройшли. Бо чим глибше вони проникали у його суть, тим більше відчували, що тут немає звичайних закономірностей. Це було місце, де час не просто тек, а змінювався, сплітався, підлаштовувався під їхні вибори. Це було місце, де сумніви могли матеріалізуватися, а страхи—набувати форми.
І якщо Сад відчував їхню рішучість, то він також відчував їхню слабкість. А значить, випробування, яке чекало попереду, буде не лише перевіркою сили чи знань. Воно буде дзеркалом їхньої сутності, в якому вони побачать те, що ще не готові усвідомити.
Вони зробили крок уперед, і світ навколо них завмер, готуючись відкрити свою наступну таємницю.