Кроки Луміса і Ейлі відлунювали у величезній залі, ніби сам простір уважно слухав їхню подорож. Світло, що йшло від символів на стінах, мерехтіло, наче вказуючи їм напрям. Уламки в їхніх руках реагували на світло — випромінювали слабкі імпульси, які синхронізувалися із пульсацією символів.
— Вони нас кудись ведуть, — зауважила Ейлі, зупиняючись біля стіни, вкритої складними візерунками. Її погляд ковзав по символах, які нагадували механічні деталі, переплетені з незрозумілими формулами.
— Але куди саме? — запитав Луміс, стискаючи свій уламок. Його очі відбивали тривогу.
— Вглиб. До істини, — відповіла Ейлі, не відводячи погляду від світла. — Але, схоже, вони випробовують нас.
Їхні кроки привели їх до перехрестя — два коридори розходилися у протилежних напрямках. Правий був залитий яскравим сяйвом, тоді як лівий потопав у густій темряві.
— Що тепер? — Луміс озирнувся на Ейлі, чекаючи на її рішення.
Ейлі вдивлялася в обидва шляхи.
— Світло може бути пасткою, а темрява — шляхом. Але це може бути і навпаки.
Луміс зітхнув і подивився на свій уламок. Його поверхня раптом змінилася, відображаючи частину символів зі стін.
— Дивися, — він підняв уламок так, щоб Ейлі теж могла побачити. — Це… карта?
На уламку відобразився ланцюг символів, схожий на лабіринт. Вони виглядали як інструкція або напрямок.
— Здається, це підказка, — промовила Ейлі. — Правий шлях.
Не вагаючись, вони рушили до світла.
Шлях звужувався, а символи на стінах ставали більш складними і яскравими. Їхній блиск створював відчуття, що за ними приховується невидима енергія.
Раптом стіни почали змінюватися. Візерунки рухалися, створюючи ілюзію, що простір сам по собі змінюється. Уламки в руках почали світитися яскравіше, ніби попереджаючи про щось.
— Що це таке? — прошепотів Луміс.
Ейлі торкнулася стіни, і її рука провалилася крізь неї.
— Це не реальність, — прошепотіла вона. — Це ілюзія.
Раптом підлога під ними затремтіла. Світло зникло, і вони опинилися в цілковитій темряві.
— Лумісе! — крикнула Ейлі, відчуваючи, як її уламок почав вібрувати.
— Тримайся за мене! — закричав він у відповідь, простягаючи руку.
Темрява почала ущільнюватися, перетворюючись на форму, яка нагадувала рухомі тіні. Вони кружляли навколо, створюючи відчуття, що вони опинилися в центрі величезного механізму, який оживав.
— Це випробування, — тихо промовила Ейлі, тримаючись за руку Луміса. — Вони хочуть побачити, чи ми готові продовжувати.
У цей момент тіні зупинилися, і серед них з’явився новий символ, що пульсував перед ними.
— Що це? — запитав Луміс.
Ейлі зробила крок уперед і простягнула руку до символу. У той самий момент уламок у її руці з’єднався з ним, і темрява почала розсіюватися.
Світло знову запалилося, відкриваючи перед ними новий шлях, де вдалині виднілися масивні двері з механічними елементами.
— Ми пройшли, — сказала Ейлі, важко дихаючи.
— А це лише початок, — додав Луміс, рушаючи до дверей.