Луміс прокинувся, відчуваючи на своїй шкірі тепло ранкового світла. Срібляста трава довкола тепер переливалася золотими відтінками, а повітря було наповнене свіжістю. Він повернув голову, і його погляд упав на Ейлі. Вона сиділа трохи осторонь, дивлячись у бік веж, що здавалися ще більш магічними на фоні світанку.
Її обличчя було спокійним, але в погляді читалася якась внутрішня боротьба. Луміс підійшов до неї й обережно сів поруч.
— Про що ти думаєш? — запитав він.
— Про те, як усе зміниться, — відповіла вона, не повертаючи голови. — І як ми будемо готові до цього.
В її голосі була нотка суму, яка змусила його серце стиснутися.
— Я готовий, — сказав він після паузи. — Що б не сталося, я хочу йти далі. З тобою.
Ейлі тихо зітхнула, і її очі нарешті зустрілися з його.
— Не всі зміни приносять те, чого ми хочемо. Інколи вони забирають більше, ніж дають.
— А що ти боїшся втратити?
Вона мовчала, але її рука повільно потягнулася до його. Їхні пальці переплелися, і він відчув, як її холодна долоня починає тепліти.
— Я не хочу втратити себе, — сказала вона тихо.
Луміс не знав, що відповісти. У цьому світі, сповненому таємниць і загадок, він почувався так само вразливим. Але в її словах він бачив і власний страх — страх перед невідомим.
— Ми знайдемо шлях, — сказав він, стискаючи її руку.
Ейлі посміхнулася, але в її очах блиснули тіні.
Раптом все навколо почало змінюватися. Повітря загусло, а трава навколо втратила блиск. На горизонті з’явилися тіні — довгі, безформні, що нагадували мерехтливих привидів.
— Вони прийшли, — шепнула Ейлі, різко підвівшись.
— Хто? — запитав Луміс, відчуваючи, як його серце починає шалено битися.
— Ті, хто не хоче, щоб ми дізналися правду, — відповіла вона, витягуючи з-під плаща дивний кристал.
Тіні ставали ближчими, їхній рух нагадував хвилі, що насуваються на берег. Вони не мали облич, але здавалося, що кожна з них пильно дивиться на Луміса й Ейлі.
— Тримайся ближче, — сказала вона, обернувшись до нього.
— Що це за істоти?
— Вони — сторожі, — відповіла Ейлі, стискаючи кристал у руці. — Їх створено, щоб зупиняти тих, хто намагається змінити цей світ.
— Але як ми зможемо їх подолати?
Ейлі глянула на нього з рішучістю.
— Не завжди потрібно боротися. Іноді достатньо знати, що ти шукаєш.
Вона підняла кристал, і той запалився яскравим світлом. Тіні зупинилися, немов їх осліпило, але навколо почав наростати низький гул.
— Зараз! — вигукнула Ейлі, схопивши його за руку.
Вони кинулися вперед, пробиваючись через густу темряву, яка обіймала їх, наче жива. Луміс відчував, як його ноги ледве тримають, але він не відпускав Ейлі. Її сила і впевненість були єдиним, що підтримувало його в цей момент.
Коли світло кристала стало нестерпно яскравим, усе зникло. Тіні розчинилися, а вони опинилися в новому місці — перед ще однією вежою, ще більшою і ще дивовижнішою, ніж попередні.
Ейлі впала на коліна, важко дихаючи.
— Це тільки початок, — сказала вона, дивлячись на Луміса.
Він сів поруч, витираючи піт із чола.
— Тоді ми готові, — сказав він, але в його голосі звучала втома.
Ейлі подивилася на нього так, наче шукала відповіді.
— Сподіваюся, що так, — прошепотіла вона.