Емірен стояв на краю кам’яної платформи, що нависала над бездонною прірвою. Внизу, серед клубів сизого туману, мерехтіли золоті візерунки часу — гілки незліченних варіантів майбутнього, які він міг торкнутися, але не міг ще осягнути.
Його думки були важкими. Він уже побачив, як вибір змінює реальність, як навіть дрібний вчинок породжує нові відгалуження вічності. Але сьогодні перед ним постало випробування зовсім іншого ґатунку.
Перед ним стояв Ардаліс. Ні, не той Ардаліс, якого він знав — мудрий, величний, з очима, що бачили крізь віки. Це був молодий Ардаліс, такий, яким він був століття тому. Його довге темне волосся розвівав вітер, а очі блищали викликом. Він був живий. Але це неможливо.
— Це ілюзія? — прошепотів Емірен.
— Це правда, — відповів Ардаліс, і його голос був молодим, дзвінким, але сповненим глибини.
Перетин гілок часу
Емірен знав, що Сад не допускає простих випадковостей. Якщо перед ним стоїть молодий Ардаліс, то це означає, що їхні часові гілки перетнулися. Хтось або щось змусило його зустрітися з минулим наставника.
— Чому ти тут? — запитав він.
— Це я маю питати, — відповів Ардаліс, схрестивши руки на грудях. — Ти… не вписуєшся у цей момент. Твоя тінь занадто довга, її ще не мало бути тут.
Емірен спробував зосередитися. Якщо це дійсно минулий Ардаліс, то він ще не знає про війну Творців, не знає, що йому судилося загинути. Але чи може він змінити це? Чи має право?
Голос Саду
Вітер пронісся платформою, і здавалося, що сам Сад прошепотів у його свідомості: “Не варто ламати гілку, якщо не знаєш, куди вона впаде.”
Це було нагадування. Його випробуванням було не змінити минуле, а навчитися розуміти його.
— Я шукаю відповідь, — сказав він, обережно добираючи слова. — Ти вважаєш, що я не повинен бути тут. Але ти сам колись прийдеш сюди. І тобі доведеться обрати.
— Вибір… — замислився Ардаліс. — А що, як я вже його зробив?
Ці слова вразили Емірена. Він згадав, як старший Ардаліс говорив йому, що вибір іноді не момент, а процес, що розтягується на віки.
Видіння минулого
Раптом світ навколо почав змінюватися. Кам’яна платформа розтанула, і вони опинилися в просторій залі, освітленій сотнями паруючих світильників. На стінах тремтіли золоті символи, що змінювалися щосекунди, наче пульсуючі судини часу.
Це був архів Творців — місце, де зберігалися всі розгалуження історії.
— Ти прийшов сюди не лише за відповідями, а й за правдою, — сказав Ардаліс, проводячи рукою по стіні. Вона відповіла йому, і на гладкій поверхні проявилося видіння:
Вони побачили себе. Але не тут. Інший світ, інший момент. Емірен стояв серед руїн Вічного Саду, а перед ним лежав Ардаліс — старий, виснажений, із глибокою раною в грудях.
— Ти не повинен… — прошепотів старий Ардаліс у видінні.
Молодий Ардаліс дивився на це так само приголомшено, як і сам Емірен.
— Що це? — тихо запитав він.
— Це майбутнє, — відповів Емірен.
Вибір, що ще не зроблений
Зал оповила тиша. Видіння згасло, але його відлуння залишилося в повітрі.
— Отже, я загину? — запитав Ардаліс.
— Я не знаю. Це один із варіантів. Але тепер, коли ти це бачив, ти можеш зробити інший вибір.
Ардаліс усміхнувся.
— Ось у чому парадокс, Емірене. Якщо я зміню вибір, ти ніколи не прийдеш сюди. І ця розмова ніколи не відбудеться.
— Але вона вже відбулася.
Вони обоє розуміли, що тільки-но порушили закон часу. Якщо молодий Ардаліс тепер знає про свою можливу загибель, він діятиме інакше. Але це також означає, що він може зробити щось гірше.
Сад реагує
Раптом простір затремтів. Символи на стінах почали стиратися, наче хтось стирав саму тканину реальності.
— Ми порушили баланс! — вигукнув Ардаліс.
Емірен зрозумів, що їхню присутність тут помітили сили, які стоять над самими Творцями. Якщо вони не виправлять ситуацію, ця гілка часу може зникнути, поглинаючи їх обох.
— Ми повинні піти! — вигукнув він, але Ардаліс затримав його руку.
— Ні. Ми повинні виправити це.
Емірен не знав, що його лякає більше: те, що їх зараз зітре сам Сад, чи те, що тепер Ардаліс буде діяти, знаючи своє майбутнє.
І що він обере?
Світ розсипався на шматки.