Герої стояли перед великими воротами, які поступово відкривалися, розчиняючи шлях до Міста Вічності. Стежка, що вела через ці ворота, була покрита м’яким білим каменем, який відображав світло мільйонів зірок. Відчуття часу тут було іншим — кожен крок відчувався ніби невидимий потік енергії переносив їх в інший вимір. Небо було надзвичайно чистим, безхмарним, і в ньому не було ні дня, ні ночі, лише безкрайній простір.
Це місто було далеким від усього, що вони коли-небудь бачили. Воно не мало жодних стін, лише величезні арки, які простягалися у нескінченність. Будівлі з білого мармуру височіли до неба, їхні контури розмивались, коли герої наближалися. Все тут здавалось живим, дихаючим, немов самі міури міста відчували кожну думку і кожну емоцію, що пронизувала подорожніх.
Ана, яка йшла попереду, зупинилась і оглянулась.
— Це місце… воно живе, — прошепотіла вона, відчуваючи, як її серце б’ється в такт з невидимими силами цього міста. — Воно відображає наші внутрішні бажання. Все, що ми шукаємо, знаходиться тут. Але ми маємо бути готові до того, що це місто покаже нам не лише наші надії, але й наші найглибші страхи.
Антем дивився на неї, відчуваючи важкість її слів. Це місто дійсно було чимось більшим, ніж вони могли уявити. Воно не було простим місцем чи простором — це була жива сутність, що відгукувалась на кожну думку, кожен рух.
— Ми не можемо зупинятися, — сказав він, намагаючись заспокоїти себе і своїх друзів. — Ми прийшли сюди заради істини, і не важливо, скільки перешкод нам доведеться подолати.
Луміс, ідучи поруч, поглянув на свого друга і кивнув, хоча його погляд був затуманений сумнівами.
— А якщо ця істина буде занадто великою для нас? — запитав він, дивлячись у відблиск мармурових стін, що змінювались в залежності від кута зору. — Що, якщо те, що ми знайдемо тут, перевершить все, що ми думали про себе і про цей світ?
Відповідь дала Айна, її голос був спокійний, але в ньому звучала глибока мудрість.
— Ми можемо змінитися лише тоді, коли будемо готові побачити всю правду, — сказала вона, простягаючи руку в напрямку найближчої арки. — І це не завжди буде те, що ми хочемо побачити. Але тільки прийнявши всю істину, ми зможемо стати тим, чим маємо стати.
Їхні серця билися в унісон, коли вони ступили на місто, що відкривало перед ними не лише фізичний шлях, але й шлях до їхніх власних душ. Відчуття було настільки сильним, що вони здавалися частиною цього простору, частиною вічності, яка не підкорялася часові.
Тарік, йдучи поруч із ними, відчував, як сили цього міста сплітаються з його власними думками. Його рука на мить піднялася, і він відчув, як з усіх сторін його оточують енергетичні потоки, що створювали цей простір. Це була не просто магія — це був самий пульс світу.
— Місто розкриває наші найглибші бажання, — сказав він тихо. — Воно відкриває шлях до нашої істинної сутності. Але для того, щоб пройти через нього, ми повинні бути готові відмовитися від усього, що прив’язує нас до цього світу.
І, стоячи на порозі цього незбагненного місця, герої відчули, як вони наближаються до моменту, який змінить їхні життя. Їхній шлях лежав не лише вперед, але й у глибини їхніх сердець і душ. І все, що залишалося — це ступити в темряву, що відкривала їм світло істини.
Незнайомий голос із далечини знову пролунав:
— Лише той, хто здатен побачити себе таким, яким він є, зможе пройти через це місто. Лише через прийняття всього, що є в серці, можна знайти шлях до вічності.
І вони пішли далі.