Загадковий місто, яке простягалося перед героями, було не просто місцем у просторі — воно немов пронизувало саму тканину часу. Величні арки, розташовані на кожному кроці, кидали відображення їхніх постатей на землю, так що здавалося, ніби вони рухаються крізь нескінченні лабіринти своїх думок і спогадів. Повітря наповнювалося глибоким, невидимим відлунням, яке змінювалося з кожним їхнім кроком.
Тарік, йдучи попереду, відчував, як його серце б’ється з дивною силою. Він не міг позбутися відчуття, що цей шлях повторюється. Вже кілька разів вони проходили однаковими коридорами, оберталися до тих самих стін, і кожен раз перед ними розкривалися ті самі арки та залиті світлом простори.
“Ми повертаємося назад?” — думав він, дивлячись на безкінечні відображення у стінах. Лінії вітру і світла, що тяглися через їхні тіла, почали плутатися, і Тарік відчув, як його погляд відхиляється від реальності. Було щось у цьому місці, що змушувало його сумніватися.
“А якщо це не просто місто, а спіраль, що повторюється знову і знову?” — запитав він себе. — “Що, якщо ми все ще не пройшли випробування і це — просто викривлення реальності, де ми змінюємо форму, але залишаємося в тому самому колі?”
Луміс, який йшов поруч, помітив його задумливий погляд і зупинився. Він теж почувався так, ніби щось не так, хоча не міг точно сказати що. Вони всі відчували це, але мовчали, не бажаючи висловлювати свої тривоги.
“А ти не думаєш, що це може бути спроба змінити нас?” — сказав Луміс тихо, згадавши старі легенди про випробування вічності, що могли захопити мандрівника в нескінченний цикл. “Може, ми маємо пройти через це випробування, і якщо не зможемо, повернемося знову, вже іншими, в іншій формі?”
Айна, стоячи осторонь і спостерігаючи за змінюючимися візерунками в повітрі, повільно поверталася до них.
“Це може бути частина природного шляху вічності,” — мовила вона, її голос звучав, як пошепки всього світу. “Ми не знаємо всього, що чекає попереду, але кожен наш вибір, кожен крок має нас змінити. І, можливо, саме ці повторення допоможуть нам навчитися.”
Тарік, стоячи перед черговим великим відображенням арки, відчував, як його думки обертаються навколо цього питання. Що як все це — рекурсія, замкнуте коло, яке вони повинні пройти, аби зрозуміти, що саме потрібно для того, щоб змінити цей світ?
“Я не боюся пройти через це знову,” — сказав він, зібравши всю свою рішучість. “Але ми повинні бути готові до того, що це випробування може змінити не тільки наш шлях, але й саму сутність того, ким ми є.”
Антем, відчуваючи, що момент настав, обернувся до своїх друзів.
“Неважливо, чи ми йдемо по колу чи вперед,” — промовив він. “Головне — ми йдемо разом. І ми повинні пройти це, аби пізнати самих себе.”
Ліс навколо них почав знову змінюватися, і це вже не був звичайний ліс. Вітри несли не просто запахи, а стиснуті спогади, що перегорталися, немов старі книги. Блискавки мрій розрізали небеса, і через кожну з них проходили шляхи, що вели до нових реальностей.
“Ми не просто йдемо по колу,” — сказала Айна, відчуваючи, як її інтуїція відкриває нові шляхи в серці цього місця. “Це не рекурсія. Це вибір. Вибір змінити, вибір рухатися вперед, хоча ми не можемо побачити кінця цього шляху.”
І з цими словами герої крок за кроком продовжили свій шлях. Кожен їхній рух відгукувався у всесвіті, і це було не просто продовженням їхньої подорожі — це було випробуванням, яке могло змінити їх не лише фізично, а й духовно.