Тиша, що панувала у повітрі, була аж надто промовистою. Вона стискала простір, як німий музикант, що тримає паузу перед завершальним акордом. Ліс, у якому опинилися герої, здавався живим організмом, кожна гілка була його нервом, кожен листок — думкою, а химерні корені, що звивалися під ногами, нагадували про глибини, яких ніхто не зміг би осягнути.
Антем вдивлявся у вигадливі обриси дерев, які, здавалося, перегукувалися між собою та творили невидиму гармонію. Ледь чутний шепіт струмка доносився здалеку, але той звук мав не лише природний ритм — він нагадував слова, які ще не народилися.
Тарік, неспокійний і водночас зачарований цією незвичайною симфонією, стишив крок. Щось у цьому місці було знайоме. Ні, не зовнішньо — знайомим було саме відчуття. Як книга, яку ти вже колись читав, але забув, що в ній відбулося.
— Ми тут вже були, — тихо мовив він, ніби боявся розбудити сам простір. Його голос здавався глухим у густій аурі цього місця.
— Але чи були ми ті самі? — запитала Айна, підіймаючи руку, щоб торкнутися повітря. Воно пульсувало, немов тканина, яку хтось напинав і звільняв.
— Що ти маєш на увазі? — Антем глянув на неї, трохи розгублено.
— Це не просто місце, це — подорож у нас самих. Кожен наш крок залишає відбиток, а кожен невірний вибір знову приводить нас до початку. Але цей початок щоразу інший. Час тут — це не ріка, а коло, яке ми створюємо самі, — Айна говорила повільно, ніби сама для себе.
Луміс із сумнівом роздивлявся обриси, що виходили за межі логіки. Коли він ступив кілька кроків уперед, здавалося, все навколо змінилося. Розташування дерев, кут падіння світла — все було знайомим, але не таким, як раніше.
— Це пастка чи частина шляху? — нарешті озвався він, тримаючи меч напоготові.
— Можливо, і те, і інше, — відгукнувся Тарік. Його голос став спокійним, але всередині кипіла буря. — Ми наче прокладаємо шлях через самих себе. Якщо не розуміємо уроку, цей світ повертає нас назад, щоб спробувати знову.
— І поки ми не навчимося, спіраль буде продовжуватися, — підсумувала Айна, її голос став тихішим.
Антем нахмурився. Його рука мимоволі торкнулася амулета, що висів на шиї.
— Але як зрозуміти, що саме ми повинні навчитися? Як обірвати це коло?
Раптом простір навколо них наповнився звуком — це було щось середнє між хоровим співом і далекою грозою. Звукові хвилі формувалися у видіння: перед ними з’явилися їхні власні відображення, але спотворені. Антем побачив себе — розгубленого, з тягарем на плечах, який не давав йому рухатися. Луміс побачив себе зі зламаним мечем, який не міг підняти. Айна стояла перед собою з порожніми очима, які, здавалось, втратили здатність бачити майбутнє.
Тарік же побачив себе, охопленого темрявою, і зрозумів, що найбільший його страх — це не пройти цей шлях і знову потонути в нескінченних колах, де кожен вибір веде до нового початку.
— Це ми, — промовив Антем, намагаючись відвести погляд. — Але це не справжнє ми.
— Це те, чим ми можемо стати, якщо не пройдемо випробування, — відповіла Айна. Її голос був мов лезо, що розтинає морок.
— Що ж тоді справжнє? — Луміс відчував, як у ньому наростає лють і водночас страх.
Відповідь не прийшла словами. Ліс почав змінюватися, перетворюватися на нескінченну мозаїку світла і тіні, що формувала нові обриси. Герої зрозуміли, що вибір не лише у тому, щоб йти вперед чи назад. Їхній вибір — це прийняття себе і своїх страхів.
І, можливо, саме в цьому була суть цієї рекурсії: не обірвати коло, а навчитися співіснувати з ним. Бо вічність — це не лінія і не пастка. Це симфонія, де кожен акорд переплітається з іншим, створюючи мелодію, яка не має кінця, але й не повторюється.
Герої зробили крок уперед.