Ейлі лежала на спині серед м’якої сріблястої трави, вдивляючись у небеса, де хмари змінювали форму кожної миті. Її важке дихання потроху заспокоювалося, але Луміс бачив, як напруженою залишалася її постава.
Він присів поруч, не наважуючись порушити її думки. Його власні відчуття були змішаними: страх перед тінями, що переслідували їх, перетинався з дивною впевненістю в їхньому зв’язку.
— Ти завжди така впевнена? — порушив він тишу.
Ейлі повернула голову до нього, і її очі блиснули в світлі.
— Ні. Але я навчилася виглядати такою. Іноді це єдина зброя, яка у тебе є.
— А зараз? — запитав він. — Ти виглядаєш, ніби тягар цього світу лежить на твоїх плечах.
Вона засміялася коротко, але її сміх був гірким.
— Можливо, він і лежить. Хтось повинен знати, що відбувається. І розуміти, на що ми йдемо.
Луміс нахилився ближче, ловлячи кожне слово.
— А якщо ти помиляєшся?
Ейлі подивилася на нього, і в її очах промайнуло щось, чого він не міг розпізнати.
— Це буде означати, що все, що я зробила, було марним.
Він мовчав, відчуваючи, як його власна рішучість починає хитатися. Їхній світ був настільки незрозумілим, що навіть самі правильні дії могли привести до катастрофи.
— Але зараз не про це, — сказала вона, сідаючи. Її голос став більш м’яким, а її погляд — теплим.
Ейлі потягнулася до нього, торкнувшись його руки.
— Знаєш, що мене найбільше дивує в тобі?
— Що? — він затримав подих.
— Ти завжди ставиш правильні запитання.
Її слова прозвучали просто, але в них була глибина, якої він не очікував. Луміс відчув, як щось тепле наповнює його груди.
— А мене в тобі дивує те, як ти відповідаєш на них, — сказав він, нахиляючись ближче.
Ейлі не відсторонилася, і їхні обличчя опинилися так близько, що він міг відчути її подих. Її губи розтягнулися в ледве помітній усмішці.
— І що ти хочеш знати зараз? — прошепотіла вона.
— Що ти приховуєш.
Її усмішка зникла, але вона не відвернулася.
— Ти справді хочеш знати?
— Так.
Ейлі мовчала кілька секунд, а потім повільно нахилилася ближче. Її губи торкнулися його вуха, і її голос прозвучав, наче шепіт вітру.
— Я приховую, що боюся тебе втратити.
Луміс здригнувся від її слів. Вони прозвучали як щось важливе, майже священне. Він підняв руку і обережно провів пальцями по її обличчю.
— Ти не втратиш мене, — сказав він, і його голос здивував самого себе своєю впевненістю.
Ейлі вдивлялася в його очі, ніби намагаючись знайти підтвердження. Потім вона потягнулася до нього, і їхні губи знову з’єдналися в поцілунку. Але цього разу поцілунок був іншим — глибшим, пристраснішим, сповненим бажання і страху.
Світ навколо знову зник, залишивши лише їх двох, загублених у своєму світі. Але на краю їхньої свідомості вже почала з’являтися тінь нових випробувань, які чекали попереду.