Меланія йшла вперед, не зупиняючись, хоча темрява все ще обплутувала її кожним своїм рухом, і кожен її крок віддавався ехо в серці. Вона відчувала, як сам час навколо неї розсікається, як потік води через камінь, де кожен мить вимірюється не в годинниках чи днях, а в долях, у виборах, які призводять до таких світів, що здаються неможливими. Вона знала, що стала частиною чогось більшого, і цей шлях не лише змінить її, а й вплине на всі реальності, що з’єднували її тепер.
Попереду з’явилася не зовсім проста дорога. Вона була вкрита чорним пилом, що видавався ніби залишками якихось незавершених мандрів. Стежка вела вгору, на високий пагорб, з якого було видно все—невидимі межі світу, лінії, які її розмежовували, і ту непередбачену небезпеку, що чатувала за кожним поворотом. На кожній лінії між світом і не світом було так багато відповідей, на які вона не могла знайти розв’язку. Але вона йшла.
І ось перед нею, на самому верху пагорба, розгорнувся захоплюючий вид. У далечині можна було побачити світ, де небо було немов полотно фарб, що перетиналося з золотими річками, і гори здіймалися до самого горизонту. Проте, навіть ця краса була обманлива. Вона знала, що за цією зовнішньою ідилією ховається щось більше, щось темне.
На схилі гори вона побачила постать, яка стояла, спрямовуючи погляд вдалечінь. Це був чоловік, його обличчя здавалось знайомим, але дуже далекою тінню. В його руках був пергамент, що відображався в золотому світлі, яке вибухало на кожному його кроці.
“Ти прийшла, як і мала прийти,” — мовив він, не повертаючи до неї погляду. Його голос був спокійним, але мав у собі якусь невизначену загрозу, яку неможливо було ігнорувати. “Але ти все ще не розумієш, що вибір, який ти зробила, означає більше, ніж просто зміна реальності.”
Меланія зупинилася перед ним, відчуваючи, як серце відступає від її грудей, ніби в її тілі з’явилася порожнеча.
“Я готова,” — сказала вона, хоча сама ще не зовсім розуміла, чи це правда. Її голос звучав вперто, навіть якщо сама вона не була впевнена в цьому.
“Ти думаєш, що ти можеш все змінити,” — продовжував чоловік, його голос став низьким, майже шепіт. “Але чи знаєш ти, що коли вибір порушує закони часу, то сам час намагається повернути все на своє місце? Ти вирішила змінити світ, але зміни обертаються тінями, і вони мають свою ціну.”
Меланія відчула, як її груди стискаються від слів цієї людини. Він правий, її вибір справді був не простою зміною, це був поворот у самій суті реальності. Але вона була готова до цього.
“Я не боюся ціни,” — відповіла вона рішуче, дивлячись йому в очі.
Чоловік повільно повернувся до неї, і в його погляді була цілком інша сила. Це не була проста магія, це була суть всіх можливих світів, закони, що лягали між вибором і його наслідками.
“Ти не боїшся? Це добре, але пам’ятай, що вибір не завжди приносить ту відповідь, яку ти чекаєш. Ти хочеш змінити долю, але не кожен має право змінити час. І не кожен зможе жити з наслідками таких змін.”
Меланія запитала себе, чи вона дійсно готова до цього, чи готова стати частиною цього нового світу. Вона зробила свій вибір, і це був не просто її шлях. Це був шлях, яким мав йти кожен, хто прагнув змінити світ.
“Що я повинна зробити?” — запитала вона, намагаючись знайти впевненість у своїх словах.
Чоловік підняв пергамент і розгорнув його перед нею. На ньому були написані слова, яким не було зрозуміло ніякої мови, але самі символи блищали, немов жива магія. Він підняв погляд і мовив:
“Цей пергамент — карта твоїх виборів, твоя доля і твоя боротьба. Ти не будеш одна, але пам’ятай, що твій шлях — це лабіринт, і кожен вибір відкриває нові двері, нові шляхи. І кожен новий вибір буде важливим. І ти повинна бути готова до того, щоб приймати наслідки.”
З цими словами він зник, залишивши Меланію на самоті з пергаментом у руках. Вона стояла, не знаючи, що чекає попереду. І все, що було у її руках — це свідчення того, що зміни, які вона принесла, лише починаються.
І цей новий шлях тепер був її випробуванням.