Вітер наростав, трясе гілки дерев і розвіює пил, що стелиться по землі, немов сиве покривало. Меланія відчула холод, хоча навколо не було нічого, що могло б спричинити його. Стежка, на якій вона опинилася, ставала дедалі вужчою, а з кожним кроком з’являлися нові випробування. Перші хвилини здавалися простими, але тепер все почало змінюватися, і темрява ставала живою, наче вона могла охопити її власні думки, заглушити її серце.
Перед нею здіймалася неприступна стіна, що виглядала як частина гір, які зникали в хмарах. Це була не просто стіна — це був бар’єр, який відділяв одну реальність від іншої. Вона могла відчути його тяжкість, мов невидимий ланцюг, який сковував її рухи. Але вона не зупинилася. У її душі зростала рішучість, і, здавалося, сама Земля давала їй силу продовжувати йти.
Її кроки лунали глухо, немов відлуння в порожньому світі. Здавалося, що кожен її рух може стати останнім у цій безкрайній пустці. Але саме тут, на межі цього бар’єру, вона зрозуміла, що найважливіший вибір не полягає в тому, щоб продовжувати йти вперед чи зупинитися. Вибір був у тому, чи залишити себе колишньою, чи дозволити змінам пройти через її самого.
Задумавшись, вона витягла з сумки пергамент, що був тепер її єдиним супутником. Погляд на його розгорнуту поверхню виявив ще одне послання, цього разу написане іншою рукою, що була менш знайома, але така ж чітка й могутня. Вона була сповнена темряви, і слова на ньому передавали відчуття незворотності.
“Щоб пройти далі, відпусти те, що було. Однак пам’ятай: не всі зміни призводять до кращого. Ти повинна зрозуміти, що саме означає зробити цей крок. І що це не крок до перемоги. Це може бути твоє падіння.”
Меланія застигла на місці, важко ковтаючи повітря. Це було не просто попередження, це була серйозна дилема: йти далі, ризикуючи всіма своєю сутністю, або залишити все, як є, залишившись у безпечному, хоча й обмеженому світі. Її вибір мав не лише змінити її, але й вплинути на саму основу часу, розірвавши ту тонку нитку, що утримувала все в рівновазі.
Тим часом, із темряви вийшли силуети, що спочатку виглядали як примари, але ставали все чіткішими, мов постаті з її минулого. Вони наближалися, несучи з собою голоси, які коли-то вона чула в снах. Вони нагадували їй про її старе життя, про людей, яких вона залишила, про ті рішення, які здавалося б, уже неможливо змінити.
“Ти повинна зробити вибір”, — звучав їхній хоровий голос, що наповнював простір. “Чи залишишся ти тими, ким була, чи обереш нову реальність, яка не має передбачуваного кінця?”
Меланія ступила ще один крок, і всі постаті затихли. Вони дивилися на неї, і кожен погляд здавався зображенням її колишнього “я”, кожен приховував таємницю того, що її чекає.
“Я обираю змінити себе”, — промовила вона, не вагаючись. Її голос лунав твердо, як відлуння з глибини самої темряви.
І тут перед нею розверзлася темна прірва. Вона бачила, як її вибір розриває старий світ, як мить невиразної тривоги змінює її шлях. Все, що було навколо, почало трансформуватися, все стало іншою реальністю, і темрява почала відступати.
Справжня боротьба починалася не тут, а в самому серці її майбутнього. І тепер, коли вона відчувала, що вона залишила позаду те, що було для неї знайоме, вона знала — її шлях тільки починається.
Вибір зроблено.