Платформа під ногами остаточно розкололася. Тріщини розширювалися, розпадаючись на уламки, які повільно занурювалися в бездонну порожнечу. Світ навколо Емірена змінювався—не так, як раніше, не м’яко і поступово, а ривками, уривчасто, наче хтось ламав саму тканину реальності.
Фігури в тумані, розмиті і примарні, ставали дедалі чіткішими. Він бачив силуети істот, які не повинні існувати, відлуння тих, кого Сад давно стер з пам’яті. Деякі з них здавалися знайомими, але Емірен не міг пригадати, звідки.
Одна постать, висока й закутана в темний плащ, виступила вперед. Її лице було розмите, але в очах світилися золоті вогні.
— Ти перетнув межу дозволеного, — пролунав голос, глибокий і багатоголосий, ніби його промовляли одразу декілька істот.
Емірен відчув, як його серце стиснулося. Він не знав, хто це, але ця сутність випромінювала силу, що здавалася йому знайомою.
— Хто ти? — запитав він, намагаючись тримати голос рівним.
— Ми ті, хто колись були. Ми—загублені гілки часу.
Примари вічності
Емірен зрозумів, що перед ним—відлуння тих Творців, які порушили закони Саду і були стерті з реальності. Їхні тіні блукали між гілками часу, приречені ніколи не повернутися у потік існування.
— Що зі мною відбувається? — запитав він, вдивляючись у безликі обличчя.
— Ти ступив туди, куди не слід було. Вплив на минуле створює розломи. І тепер ти стоїш на межі.
Фігура наблизилася, і повітря навколо стало важчим.
— Ардаліс змінив своє майбутнє. Він не мав права на це.
— Тоді чому Сад не виправив помилку?
— Сад завжди виправляє помилки. Питання лише в тому, якою буде ціна.
У цей момент простір здригнувся. Тіні Творців зникли, мов пил, віднесений вітром, а Емірена знову охопив вихор світла й темряви.
Перехрестя вибору
Він прокинувся серед руїн.
Перед ним простягався зруйнований коридор, схожий на ті, що вели до Архіву. Але щось було не так. Стелі не було—над головою виднілося зоряне небо, але зірки горіли надто яскраво, надто нерухомо.
Емірен піднявся і оглянувся.
На кам’яній підлозі вирізьблені символи світилися слабким золотим світлом. Це були написи мовою Творців, і він інтуїтивно зрозумів їхній зміст.
“Місце, де вибір перетворюється на долю.”
Далеко попереду він побачив постать.
Ардаліс.
Але не той, якого він знав, не молодий, як у минулому, і не старий, як у видінні загибелі. Це був хтось інший—той, хто стояв поза часом, той, хто вже порушив закони реальності.
Емірен відчув холод.
Ардаліс повільно розвернувся, і в його очах світилися два потоки часу—один золотий, інший темний, майже чорний.
— Я знав, що ти прийдеш, — промовив він спокійно.
Емірен не відповів одразу. Він зробив крок вперед, відчуваючи, як простір навколо колишнього наставника тремтить, змінюється, підлаштовується під його волю.
— Що ти зробив?
— Те, що повинен був.
— Ти порушив баланс! Ти не мав права змінювати свою долю!
Ардаліс посміхнувся, і в цій усмішці було щось тривожне.
— А хто вирішує, що ми маємо право робити, а що ні?
Емірен відчув, як його охоплює злість.
— Сад не допустить цього. Ти створив розлом, і тепер наслідки неминучі!
— А ти не замислювався, що, можливо, саме це і є мій шлях? Що моє рішення вже вписане у структуру Вічності?
Емірен стиснув кулаки.
— Ти граєшся з силами, які не розумієш.
— А ти розумієш?
Наступні слова Ардаліса були тихими, але вони відлунювали у просторі, змушуючи саме повітря тремтіти.
— Я не просто змінив долю. Я створив нову гілку часу. Одну, де смерть не є неминучістю. Одну, де ми більше не знаряддя Саду, а його творці.
Емірен відчув, як по спині пробіг холод.
Це була не просто зміна майбутнього.
Ардаліс намагався стати рівним Саду.
І тепер Емірен мусив зупинити його.
Або світ ніколи більше не буде таким, яким він був.