Луміс і Ейлі сиділи поруч на краю платформи, з якої виднілися інші вежі, що загубилися серед сріблястих лісів і блискучих озер. Їхні руки торкалися, але обидва мовчали. Тиша між ними була важкою, хоча і сповненою очікування.
— Ми не можемо залишатися тут, — нарешті порушила мовчання Ейлі. Її голос звучав твердо, хоча в ньому відчувався легкий сум.
— Що нас чекає там, за цією межею? — запитав Луміс, кивнувши в бік наступної вежі, яка мерехтіла синьо-фіолетовим світлом.
Ейлі замислилася, і її погляд став далеким.
— Інколи я відчуваю, що не всі відповіді потрібні. Але якщо ми не підемо далі, ми ніколи не дізнаємося, чи справді існує щось більше, ніж ця ілюзія.
— А якщо там не буде нічого? — тихо запитав він.
Вона повернулася до нього і подивилася прямо в очі.
— Тоді ми створимо щось своє.
Її слова, прості і водночас рішучі, змусили Луміса посміхнутися. Він раніше не зустрічав нікого, хто мав би таку силу волі.
— Добре, — сказав він. — Але цього разу я йтиму попереду.
Ейлі засміялася, і звук її сміху здавався світлом серед густої темряви їхньої подорожі.
— Побачимо, наскільки ти сміливий, коли нас привітають нові тіні.
Луміс піднявся і подав їй руку, допомагаючи встати. Вона прийняла його жест, і їхні пальці знову переплелися.
— Ми готові? — запитав він, дивлячись на неї.
Ейлі кивнула, її обличчя залишалося серйозним.
— Тепер ми не зупинимося.
Вони зробили перший крок у напрямку до нової вежі. Земля під їхніми ногами змінилася — тепер це були не сріблясті трави, а блискуча поверхня, що нагадувала дзеркало. Кожен їхній крок залишав за собою мерехтливі відбитки, які повільно зникали.
— Це місце живе, — промовив Луміс, озираючись навколо.
— І воно спостерігає за нами, — додала Ейлі.
Дзеркальна дорога привела їх до величезних воріт, які сяяли м’яким світлом. На воротах було викарбувано символи, які здавалися знайомими, але неможливими для розшифрування.
— Що це? — запитав Луміс, торкаючись гладкої поверхні.
— Це випробування, — відповіла Ейлі, крокуючи ближче.
Вона поклала руку на ворота, і ті почали змінюватися. Світло розповзлося по поверхні, утворюючи щось на зразок картини. Луміс помітив обриси двох людей, які нагадували їх самих.
— Що це означає? — прошепотів він.
— Це ми, — відповіла Ейлі, і в її голосі зазвучала легка тривога.
Картина ожила. Фігури на ній почали рухатися, показуючи сцени їхньої подорожі: кристалічний міст, тіні, які переслідували їх, і моменти, коли вони були разом. Але раптом зображення змінилося.
Ейлі побачила себе самотньою, у темряві, яка поглинала все довкола. Її руки простягалися до Луміса, але він стояв осторонь, спостерігаючи, як вона зникає.
— Ні… — прошепотіла вона, роблячи крок назад.
— Що ти бачиш? — запитав Луміс, його голос наповнився тривогою.
Ейлі не відповіла. Її обличчя зблідло, а руки здригалися.
— Це лише ілюзія, — сказав він, обіймаючи її. — Вони хочуть нас злякати.
Ейлі підняла погляд на нього.
— А якщо це пророцтво?
— Тоді ми зламаємо його, — впевнено сказав Луміс.
Його слова звучали переконливо, але він сам не був певен у них. Ворота почали розчинятися, запрошуючи їх у новий світ.
— Ми разом. І ми впораємося, — сказав він, ведучи її вперед.
За воротами відкрився інший світ — ще більш химерний і незбагненний, ніж усе, що вони бачили раніше. Але тепер вони знали: кожен крок у невідоме зміцнює їхній зв’язок, навіть якщо попереду чекають нові випробування.