Світло, що вибухнуло в Серці Розламу, перенесло Емірена та Аліану до іншого місця в Саду. Земля під їхніми ногами була холодною й твердою, а густий туман, що огортав усе довкола, перешкоджав бачити далі кількох кроків. Повітря було насичене запахом згорілого дерева та металу, а вдалині ледве чутно звучав дзвін, що відбивався луною.
— Де ми? — прошепотіла Аліана, оглядаючись.
Емірен нахилився, торкнувшись пальцями землі. Вона була вкрита попелом, немов це місце пережило давню катастрофу.
— Я не знаю, але це місце… мертве.
Коли туман трохи розсіявся, перед ними відкрилися руїни міста. Колись величні будівлі тепер стояли напівзруйнованими, їхні стіни вкриті тріщинами, а вікна перетворилися на чорні порожні отвори. Густі ліани й мох обплели залишки колон і арок, а в центрі площі височіла статуя, настільки пошкоджена, що її обриси були майже невпізнанними.
— Це було місто Творців, — промовила Аліана. Її голос затремтів, і вона уважно розглядала символи на колоні поблизу. — Поглянь, ці знаки… вони належать тим, хто колись стежив за балансом часу.
— Але що сталося? — запитав Емірен, оглядаючи руїни. Його погляд зупинився на величезній тріщині, що пролягала через центр площі. Вона була схожа на продовження Розламу, ніби це місце стало його першою жертвою.
Тіні минулого
Раптом повітря навколо затремтіло, і з-за зруйнованої арки вийшла постать. Це була висока, худорлява істота з примарною шкірою, яка переливалася сріблястим світлом. Її обличчя було закрите капюшоном, а з-під нього світилися яскраві очі, які наче бачили крізь час.
— Хто ви? — голос пролунав низьким, немов з іншого світу.
— Ми шукаємо відповіді, — сказав Емірен, піднявши меч, хоч і не відчував явної ворожості. — Що це за місце?
Істота нахилила голову, наче роздумуючи.
— Це Місто Творців. Колись воно було осередком сили, де творилися нові часові гілки. Але тепер це тільки відлуння минулого, зруйноване вибором тих, хто не зміг втримати гармонію.
— Ви були одним із них? — запитала Аліана, наблизившись.
— Так, — відповіла істота. — Я був одним із перших Творців. Але я став свідком, як наша гординя привела до катастрофи. Ми хотіли змінювати час на власний розсуд, створюючи світи за нашими бажаннями. Ми переступили межу.
Срібляста істота простягнула руку, і перед ними з’явилося видіння: величезний зал, у якому десятки Творців працювали над механізмами, схожими на складні годинники. Кожен механізм створював нову часову гілку, але один із них почав світитися червоним.
— Це була наша помилка, — сказав Творець. — Ми створили часову гілку, яка почала руйнувати інші. Баланс було порушено, і Розлам з’явився як наслідок.
Артефакти Творців
— Що нам потрібно зробити, щоб це виправити? — запитав Емірен.
Творець подивився на них і простягнув руку до зруйнованої статуї на площі.
— У цьому місті досі є артефакти, які можуть допомогти. Але вони охороняються Тінями. Вони не дозволять вам просто так забрати їх.
— Тіні? — перепитала Аліана.
Як тільки це слово було вимовлене, з тріщини в землі почали з’являтися примарні силуети. Вони рухалися безшумно, їхні обличчя були без рис, а форми змінювалися, ніби вони складалися з рідини.
— Вони — залишки зруйнованих гілок часу, — пояснив Творець. — Вони не мають волі, але вони небезпечні.
Емірен підняв меч, готовий до битви.
— Якщо ми мусимо пройти через них, то так і буде.
Битва за минуле
Тіні атакували несподівано, наче хвиля. Вони не мали зброї, але їхні дотики були смертельними — кожен контакт викликав спалахи видінь із їхнього власного минулого, змушуючи героїв втрачати концентрацію.
— Не дозволяй їм торкатися тебе! — крикнула Аліана, ухиляючись від однієї з примар.
Емірен завдав удару по найближчій Тіні, і його меч, виготовлений зі світла зірок, розсіяв істоту на частинки. Але на місці знищеної Тіні одразу з’являлися дві нові.
— Їх занадто багато! — закричала Аліана.
Творець, що спостерігав за битвою, підняв руку, і в повітрі з’явився ключ — сяючий золотистий артефакт.
— Візьміть його! Він відкриє двері до Храму Спогадів, де ви знайдете те, що шукаєте.
Аліана схопила ключ, і Тіні зосередилися на ній. Емірен став щитом, відбиваючи їхні атаки, поки вона відкривала двері до масивної кам’яної споруди, що виникла посеред руїн.
— Швидше! — закричав він, блокуючи черговий удар.
Коли двері відкрилися, Аліана схопила Емірена за руку, і вони кинулися всередину, залишивши Тіні зовні. Двері закрилися з оглушливим гуркотом, а темрява залила простір навколо.
Таємниця Храму Спогадів
Вони опинилися в залі, стіни якого були вкриті барельєфами, що зображували історію Саду. У центрі залу стояв круглий стіл, на якому лежали уламки годинника. Їхній вигляд випромінював невидиму силу.
— Це і є те, що ми шукаємо, — промовила Аліана, торкаючись уламків.
— Але що далі? — запитав Емірен, важко дихаючи після битви.
Голос Творця пролунала в їхніх думках:
— Ви повинні зібрати цей годинник і вирішити, яку гілку часу зберегти, а яку знищити. Але будьте обережні: ваш вибір змінить усе.
Герої обмінялися поглядами—не просто жестом розуміння, а поглядом, у якому перепліталися тисячі невимовлених слів, сумнівів і передчуттів. Вони стояли на межі, що відокремлювала минуле від майбутнього, порядок від безодні, рівновагу від хаосу. Перед ними розгорталася нова загадка—не лише випробування розуму, а щось глибше, щось, що могло змінити саме сприйняття реальності.
Час завмер, ніби затримав подих у передчутті їхнього вибору. Вітер, що ще мить тому грайливо кружляв серед гілок, раптово стих, а повітря стало щільним, наповненим невидимою напругою. Здавалося, що навіть сам Сад чекає на відповідь, сплітаючи в своїх гілках невидимі нитки ймовірностей, кожна з яких вела до різних наслідків.
Ця загадка не була простою, бо її відповідь могла визначити долю не лише їхньої подорожі, а й усього, що вони знали. Один хибний крок—і рівновага, за яку вони боролися, могла розсипатися, як розбите дзеркало, розбиваючи час на уламки, що вже ніколи не складуться в цілісну картину. Але якщо вони знайдуть правильне рішення, якщо розгадають цей код, прихований у самій тканині буття, вони зможуть змінити хід подій, відновити втрачене й, можливо, навіть торкнутися істини, що ховалася за межами їхнього розуміння.
Простір навколо них ніби пульсував, жив у ритмі їхніх думок. Удалині між деревами з’являлися й зникали примарні обриси фігур—відголоски минулого чи тіні майбутнього, що ще не настало? Вони не знали. Але знали одне: рішення, яке вони приймуть зараз, вплине на кожен відтинок часу, на кожну гілку Саду, на кожен шлях, який ще тільки має відкритися.
Вибір стояв перед ними—і він був страшним у своїй невизначеності. Це не була проста дорога вперед, не черговий крок у невідомість, якої вони вже навчились не боятися. Це була межа, останній рубіж, що відділяв створення від руйнування, гармонію від хаосу, сенс від безглуздя. І жоден із них не міг передбачити, що чекає за цією межею.
Світ завмер у чеканні, ніби й сам не знав, яким стане після їхнього вибору. Гілки дерев застигли, позбавлені звичного шепоту вітру, земля під ногами більше не пульсувала життям, навіть тіні перестали рухатися. Сад дивився на них, немов суддя, що очікує останнього слова, вироку, який визначить долю не лише тих, хто стояв тут зараз, а й усього, що існувало в цьому сплетінні часу.
Вони розуміли: їхнє рішення змінить усе. Якщо вони оберуть один шлях, світ може знайти нову рівновагу, нову точку відліку, нове майбутнє. Але якщо помиляться—усе може розсипатися, немов крихкий малюнок на піску, змитий хвилею вічності. Вони не просто вирішували долю Саду. Вони вирішували долю часу як такого—його структури, його законів, самої можливості його існування.
Та навіть у цій тиші невизначеності, навіть перед лицем загрози, що могла стерти їхні сліди, вони не вагалися. Бо час—це не замкнене коло, не ланцюг, що тримає все в незмінних рамках. Час—це жива субстанція, що формується вибором, думкою, наміром.
Вони зробили крок уперед.
І світ, що їх оточував, почав змінюватися.
Спочатку це була ледь помітна хвиля—мов тремтіння води, коли в неї падає крапля. Простір здригнувся, мов прокидаючись після сну, і з цієї тремтячої тиші почали виринати нові контури реальності. Гілки дерев змінили свої обриси, перетворюючись на щось інше—чи то тіні можливих майбутніх світів, чи то відлуння загублених реальностей, що ніколи не стали дійсністю. Небо над ними переливалося відтінками, які не існували у звичному спектрі, а земля під ногами більше не була твердою—здавалося, що вони стояли не на ґрунті, а на самій тканині часу, яка коливалася під їхньою вагою.
Вони відчули, як їхні власні думки починають впливати на цей простір, як їхня рішучість, страх, надія—все це втілюється в нових формах буття.
Світ чекав, коли вони зроблять наступний крок.