Сили, які боролися у серцях героїв, були на межі зриву. Кожен з них відчував, як його внутрішній світ поступово зникає під вагою вибору. Вічність і світ стояли на перехресті, а вони, як його стражі, мали вирішити, який шлях обрати. Темрява, хоч і відступила, продовжувала тягнути свої холодні, невидимі нитки, готові знову поглинути все, що вони намагалися зберегти.
Антем був першим, хто порушив цю важку тишу. Він стояв, глибоко вдихаючи, розмірковуючи над усім, що сталося, і над тим, що ще належало зробити. Його меч залишався в руках, хоч і тяжким від невидимих навантажень. Це була його сутність, його символ сили, і навіть втомлений, він не збирався відпускати його.
“Ми можемо відновити світ,” — сказав він, і його голос звучав як вирок, немов це була єдина можливість, яка залишалася. “Але чи буде він справжнім після цього?”
Луміс, опираючись на свій пристрій, що тріщав і залишався без сил, підняв голову. Його погляд не відривався від Антема, але глибина його слів була неймовірно важкою. “Ми можемо боротися, але ціна буде неймовірною,” — промовив він. “Ми повинні бути готові до того, що цей вибір не буде легким.”
Айна, слухаючи їх, здивувалася, скільки ще залишилося в них сили для цього вибору. Вона підійшла до них, її рухи були плавними, але в її очах відображалась глибока стомленість. Всі вони були на межі можливого. І все ж — вона знала: той момент, коли вічність і світ зіштовхуються, — це момент абсолютної правди.
“Вибір, який нам належить зробити, не просто про збереження світу чи вічності,” — сказала вона, її голос звучав холодно, але твердо. “Це про вибір між стражданням і можливістю розпочати новий шлях. Можливо, світ і вічність можуть існувати разом, але це потребує великих змін. І ці зміни ми маємо внести в саму суть нашого існування.”
Тарік, який мовчав до цього часу, підійшов до неї. Його вигляд був спокійний, але в очах відчувалася глибока концентрація. “Ми обрали бути частиною цього світу, але чи можемо ми одночасно бути частиною вічності?” — запитав він, ставлячи запитання, яке вони всі намагалися уникнути.
Антем поглянув на нього, і його очі стали м’якими. Він знав, що цей момент був доленосним. Тоді, не вагаючись, він кивнув.
“Ми повинні вирішити, чи хочемо ми зберегти світ, таким яким він є, з усіма його бідами і радощами, чи готові ми пожертвувати цим світом заради вічності,” — сказав він.
І тут, серед них, промовив голос, який не належав жодному з них. Це був голос, який звучав одночасно з усіх сторін, наповнюючи простір навколо них.
“Ви шукаєте відповідь у світі, де немає єдиної правди,” — промовив голос. “Ви хочете вибрати, але справжній вибір — це відпустити те, що ви знаєте, і дозволити новому світу народитися з ваших сердець.”
Усі обернулися. Вони знали цей голос, хоча не могли його побачити. Це була сама сутність вічності, яка їх випробовувала. Тепер їхній вибір полягав не в тому, щоб зберегти один світ або інший, а в тому, щоб прийняти обидва. Вони повинні були стати мостом між світом і вічністю, не вибираючи жоден з них, а творячи нову реальність, яка б об’єднувала все, що існує.
“Якщо ми зробимо це, — сказала Айна, — ми вже не будемо тими, хто ми є. Але це може бути шляхом до того, що ми шукаємо.”
Її слова стали останнім стимулом для героїв. Вони знали, що немає більше часу для роздумів. Тепер їм потрібно було діяти. І цей вибір був не просто їхнім, а вибором кожного з них, від самого серця до найглибших глибин їхніх душ.
“Тепер чи ніколи,” — промовив Тарік, готовий до того, що повинно було статися.
І так, об’єднавшись, вони зробили крок у невідомість, вибираючи не шлях збереження, а шлях трансформації, шлях, який виведе їх в новий світ, де вічність і час будуть мати нове значення.