Антем відчував, як тягар минулого стискає його з усіх боків. Тінь стояла навпроти, холодна і незворушна, а сцена зі старого життя мерехтіла в темряві, мов примара.
— Ти не зможеш від мене втекти, — мовив двійник. Його голос був тихим, але відлунював у просторі, змушуючи інших людей нервово озиратися. — Я — твій страх. Твій сумнів. І поки ти не приймеш мене, ти залишишся тут.
— Що означає прийняти тебе? — запитав Антем, не зводячи погляду з двійника.
Тінь зробила крок уперед, і темрява навколо почала знову змінюватися. Тепер Антем бачив фрагменти власного минулого, моменти, які він намагався забути: невдачі, страхи, втрати.
— Подивися на себе, — сказала тінь. — Ти не герой. Ти боягуз, який втік від правди.
Антем відчув, як гнів піднімається всередині нього.
— Я міг залишитися у брехні, — відповів він. — Але я обрав іти вперед.
— Обрав? — засміялася тінь. — Ти думаєш, що ти зробив вибір? Ти просто тікаєш від самого себе.
Істина в темряві
Антем зупинився. Тіні його минулого, які кружляли навколо, вже не здавалися йому такими страшними. Він бачив своє дитинство, свої помилки, втрати близьких. Усе це було частиною нього.
— Ти маєш рацію, — сказав він. — Я не герой. Я боюся. Я сумніваюся. Але це не означає, що я повинен залишатися у минулому.
Він зробив крок уперед до свого двійника. Тінь потемніла, але не відступила.
— Ти завжди будеш частиною мене, — продовжив Антем. — Але ти — не все, що я є.
Світло почало проникати в темряву. Тіні минулого втратили свою силу, і сцени розчинилися. Двійник почав зникати, але перед тим, як остаточно розчинитися, він мовив:
— Прийнявши мене, ти став сильнішим. Але пам’ятай: я завжди поруч.
Антем залишився сам у світлі, яке поступово огортало весь каньйон.
Новий шлях
Група, яка стояла осторонь, спостерігаючи за всім, підійшла ближче.
— Що це було? — запитала молода жінка.
— Це був я, — відповів Антем, поглянувши на неї. — Ми всі носимо в собі тіні, які нас переслідують. Але тільки прийнявши їх, ми можемо рухатися далі.
Карен підійшов і поклав руку йому на плече.
— Це не було просто, але ти довів, що вартий цього шляху.
— Ми всі цього варті, — сказав Антем.
Темрява каньйону остаточно розсіялася, відкривши шлях уперед. На горизонті з’явилася нова споруда — висока вежа з блискучого металу, яка виглядала одночасно знайомою й незбагненною.
— Нам туди, — сказав Антем.
І, не озираючись назад, він зробив перший крок у бік вежі, ведучи за собою тих, хто обрав продовжувати подорож у цьому новому, невідомому світі.