Меланія йшла вперед, не відчуваючи вже ані втоми, ані страху. Її серце було холодним, але вперте, як камінь, що не піддається воді. Темрява, що оточувала її, почала змінюватися. Вона вже не була такою густою та непроникною, а ніби розсіялась, залишаючи позаду м’яке світло, яке тягло її до нових меж. Навколо зрідка з’являлися дивні вогники, які неначе вказували шлях, але кожен їхній спалах вражав незбагненним відчуттям, ніби всі вони були частиною чогось більшого, частиною її вибору.
І тут, серед величезного простору, вона побачила те, чого не очікувала. На горизонті виростала фортеця, що здавалася не з цього світу. Вона була збудована з прозорого каменю, якого не існувало у її реальності, і сяяла, відбиваючи світло як коштовний камінь. Меланія підійшла ближче, і її очі затуманило світло, яке виходило з фортеці, мов би магія сама просочувалась у її тіло.
Коли вона наблизилася, з величезних воріт фортеці вийшов чоловік у білому обладунку, його фігура була яскравою та незвичайною, немов створена зі світла. Він наближався до неї без звуку, і хоча його вигляд був наче з іншого часу, в його погляді було щось знайоме.
“Ти зробила свій вибір,” — сказав він, його голос звучав, як музика, що лунає з глибини землі. “Тепер ти повинна прийняти те, що прийде далі.”
Меланія вдихнула і кивнула. Вона зрозуміла, що її вибір мав не тільки відгук у реальності, а й у самій магії. Все навколо стало чимось більшим, ніж просто грою сил. Вона стала частиною цього світу, частиною світла і темряви, і все, що залишалося тепер, це дізнатися, до чого її призведе її вибір.
Чоловік простягнув до неї руку, в його долоні був меч, що здавався зробленим з самого світла. Лезо було прозорим, але з нього струмували невидимі енергії, що змінювали реальність навколо. Меланія прийняла його, і відчула, як сила, яка передавалась через цей меч, наповнює її.
“Це — твій шлях, твоя зброя,” — сказав він. “Цей меч не просто розрізає фізичні перепони. Він розрізає тканину реальності, розриватиме старі світи та відкриватиме нові. Але не забувай, кожен удар несе наслідки.”
Меланія тримала меч, відчуваючи його вагу. Її руки тремтіли, але це не була слабкість — це була сила, яка прокидалася в її серці. Вона розуміла, що тепер не просто гравець у великій грі, а її вибір був тим, що визначатиме майбутнє всіх світів.
“Що я маю зробити?” — запитала вона.
Чоловік відступив назад, його обличчя стало розмитим, як вітер, що стирає сліди на піску.
“Ти повинна пробудити цю силу,” — сказав він. “Зараз ти стоїш на порозі великої битви, і цей меч відкриє тобі шлях. Але пам’ятай, шлях завжди має дві сторони, і не кожен, хто бере зброю, може витримати її тягар.”
Зі словами, що тремтіли в її душі, він зник. Вона залишилася одна, стоячи на порозі цієї фортеці, з мечем у руках, що відбивав її власне відображення.
Вона знала, що її подорож не закінчилася, а тільки почалася. Тепер вона була більше ніж просто мандрівницею. Вона стала носієм вибору, а кожен її крок означав більше, ніж просто рух у просторі. Вона мала пробудити нову реальність, і цей меч був її ключем.
Меланія підняла голову, і знову поглядала на фортечні стіни. Її шлях, що зараз здався таким ясним, насправді був сповнений невизначеності, бо вона знала, що кожен вибір має свій цінник.
І цей меч був лише початком її випробування.