Вітер часу вирував довкола Емірена, та його тіло стояло нерухомо, наче застигла статуя. Він відчував кожен поштовх реальності, кожен відлуння розлому, що розгортався перед ним. Ардаліс стояв за кілька кроків, його силует здавався водночас чітким і розмитим, немов він існував у кількох площинах одночасно.
— Ти створив гілку, яка не повинна була з’явитися. — Голос Емірена лунав твердо, але в його грудях клекотіла тривога.
Ардаліс лише нахилив голову, його очі — два потоки часу — виблискували у темряві.
— Хіба ти ніколи не ставив собі питання, хто визначає, що повинно бути, а що ні?
Його голос звучав рівно, без гніву чи сумнівів. Це була не самовпевненість, а щось інше — переконання, що він більше не належить до колишнього світу.
Емірен ковтнув повітря, намагаючись стримати хвилю сум’яття. Він уже бачив наслідки зміни минулого — розломи, тіні загублених Творців, нестабільність самої структури Вічного Саду. Але те, що зробив Ардаліс, було чимось більшим. Він не просто зачепив окрему гілку — він змусив її рости у напрямку, якого раніше не існувало.
— Ти ж знаєш, що це зруйнує Вічний Сад.
Ардаліс усміхнувся, повільно простягаючи руку вперед. Простір навколо нього здригнувся, і з порожнечі виросло щось схоже на стовбур дерева, але воно не було схоже на жодне з тих, що росли у Саду. Його кора була темною, немов обгорілою, але замість попелу з неї струменіло щось схоже на рідкий золотий вогонь.
— Сад змінюється. Він ніколи не був статичним, Емірене. Іноді, щоб зростати, потрібно зламати старе.
Емірен відчув, як щось всередині нього протестує. Його зв’язок із Вічним Садом підказував йому, що це дерево — чужорідне, воно не мало тут бути. Його коріння проникало в структуру часу, руйнуючи тканину реальності.
— Це не еволюція, Ардалісе. Це паразит.
Очі колишнього наставника звузилися, і на мить у них з’явилося щось схоже на роздратування. Але воно швидко зникло, замінене тією самою незворушною впевненістю.
— Ти боїшся змін. Ти боїшся, що твій світ зникне, бо ти не можеш уявити іншого. Але подивися на це дерево. Воно вже тут. І його гілки тягнуться у майбутнє, якого раніше не існувало.
Емірен підійшов ближче, його пальці стиснулися в кулак.
— І ти думаєш, що це виправдовує твої дії? Що ти можеш узурпувати право творити нову Вічність?
Ардаліс не відповів одразу. Він опустив погляд на дерево, повільно провівши пальцями по його грубій корі. Його обличчя залишалося спокійним, але в куточках губ з’явилася ледь помітна тінь.
— А ти не замислювався, чому нам узагалі дали цей дар? Чому ми, Творці, існуємо?
Емірен мовчав.
— Можливо, ми не слуги Саду, а його спадкоємці?
Він зробив крок назад, і гілки дерева заворушилися, ніби відгукуючись на його слова. Вітер часу різко змінив напрямок, і Емірен відчув, як простір навколо починає змінюватися.
— Досить!
Він простягнув руку вперед, і в повітрі спалахнуло світло. Символи, вирізьблені на кам’яній підлозі, почали світитися яскравіше, формуючи сяючу павутину, що сягала коріння дерева.
Але замість того, щоб відступити, Ардаліс лише усміхнувся.
— Справді? Ти хочеш боротися з цим?
Раптом коріння дерева різко вирвалося з-під землі, мов живі змії, і вчепилося у світлові лінії. Символи затремтіли, ніби опираючись, але поступово почали згасати.
Емірен відчув, як його поглинає відчуття тривоги.
— Ти не розумієш, що робиш! Якщо ця гілка пустить коріння, то вона зруйнує все, що ми знаємо!
Ардаліс повільно розвів руками.
— Ні, Емірене. Вона створить те, чого ніхто ще не знає. І саме тому ти боїшся.
Земля під ногами здригнулася. Струмені світла і тіні змішалися у хаотичному танці.
Емірен усвідомив, що більше немає часу на слова.
Він зібрав у собі силу, відчуваючи, як Вічний Сад відгукується на його заклик. Якщо Ардаліс створював нову гілку, то єдиний спосіб її зупинити — це розірвати її зв’язок із корінням.
— Якщо ти не відмовишся від цього сам… я змушений буду тебе зупинити.
Ардаліс лише кивнув.
— То спробуй.
І в цю мить світ навколо вибухнув.