Час — не лінія, що тягнеться в нескінченність, і не нескінченне колесо, що обертається. Він — сад, розлогий і безкрайній, де кожна гілка дерева є можливістю, кожен листок — вибором, а кожен плід — наслідком. У цьому саду мешкають ті, хто може його торкнутися, відчути і навіть змінити. Вони — Творці вічності.
Пробудження Емірена
Сонце ще не торкнулося обрію, коли Емірен прокинувся в незнайомому місці. Він лежав на м’якому килимі з моху, що сяяв слабким зеленим світлом. Навколо нього здіймалися дерева, кожне з яких було не схожим на інше: деякі мали сріблясте листя, інші здавалися кришталевими, а ще інші ніби були сплетені з чистого полум’я. Проте всі вони випромінювали незбагненне тепло і спокій.
— Де я? — прошепотів він, піднімаючись на ноги.
Відповідь прийшла несподівано. Прямо перед ним виросла гілка дерева, витягуючись зі швидкістю блискавки. Листя на ній змінилося кілька разів: від молодих бруньок до опалих, сухих шматочків. На кінці гілки з’явився плід — золотистий, схожий на перлину.
Емірен інстинктивно простягнув руку, щоб доторкнутися до нього, але голос, низький і глибокий, змусив його зупинитися.
— Не чіпай, якщо не готовий до наслідків.
Емірен різко обернувся. Перед ним стояв чоловік, одягнений у довгий плащ, що переливався всіма кольорами світанку. Його очі світилися тим самим м’яким світлом, яке випромінювали дерева.
— Хто ти? — запитав Емірен. — І де ми?
— Я — Ардаліс, страж цього саду, — відповів незнайомець. — А це місце — Вічний Сад. Тут народжуються і помирають гілки часу.
Сад виборів
Емірен озирнувся навколо, тепер уже уважніше. Дерева росли хаотично, але водночас у цьому хаосі була певна гармонія. Між ними пролягали стежки, які вели в різні напрямки, але жодна не була прямою.
— Чому я тут? — запитав Емірен.
Ардаліс замислено подивився на нього.
— Бо ти — Творець. Один із небагатьох, хто може бачити час таким, яким він є. Але бачити недостатньо. Тобі належить вирішити, чи готовий ти формувати його.
Емірен відчув, як холод пробіг по його спині. Його життя до цього моменту було звичайним. Він був простим ковалем у невеликому селі, де все здавалося стабільним і передбачуваним. Але тепер ці слова здавалися лише спогадом із чужого життя.
— Я не розумію, про що ти говориш, — сказав він. — Як я можу формувати час?
Ардаліс усміхнувся, але в його усмішці було більше печалі, ніж радості.
— Час — це не щось застигле. Кожне твоє рішення створює нову гілку, кожна твоя дія змінює сад. Але є ті, хто лише ходить його стежками, і ті, хто може садити насіння. Ти — з останніх.
Доля гілки
Ардаліс простягнув руку до дерева з кришталевим листям. Один із його плодів засвітився яскравіше, і перед Еміреном відкрилася картина: у селі, де він жив, стояла буря, знищуючи все на своєму шляху. Люди бігали, кричали, намагаючись врятувати своїх близьких.
— Це те, що могло б статися, якби ти прийняв одне з рішень у минулому, — пояснив Ардаліс. — Але цього не сталося. Бо твій вибір був іншим.
Емірен завмер, відчуваючи, як серце калатає в грудях.
— І що тепер?
— Ти маєш вирішити, яку гілку плекати, а яку залишити загинути. Але пам’ятай: кожен вибір має ціну.
Перший крок
Емірен поглянув на стежки перед собою. Вони вели в різні боки, гублячись серед дерев. Його вибір тепер був не просто його власним — він став частиною чогось більшого.
— Я готовий, — сказав він, хоча його голос тремтів.
Ардаліс кивнув і зник, розчиняючись у світлі. Перед Еміреном залишився лише сад, що тихо шепотів про свої таємниці.
Емірен зробив перший крок, не знаючи, що попереду, але відчуваючи, що назад дороги вже немає.