Темрява розступилася, і перед Еміреном розгорнулася нова сцена. Стежка, якою він ішов, вивела його на галявину, де серед густої трави здіймалося велетенське дерево. Його гілки сягали неба, а коріння проникало глибоко в землю, утворюючи складний, живий візерунок. Кожен листок дерева світився м’яким світлом, змінюючи колір і відтінок залежно від того, на яке місце гілки він був прикріплений.
Емірен зупинився, зачарований красою та величчю цього дива природи. Йому здавалося, що він може годинами вдивлятися в це дерево, намагаючись осягнути його сенс. Але він швидко усвідомив, що не просто милується ним — дерево вивчало його у відповідь.
— Ти відчуваєш? — голос пролунав позаду нього.
Емірен обернувся й побачив Ардаліса. Його плащ іще раз мерехтів кольорами світанку, а очі сяяли тим самим світлом, що й листя дерева.
— Що це за місце? — запитав Емірен, відчуваючи трепет перед цим видовищем.
— Це — Серце Саду, — відповів Ардаліс. — Центральне дерево, коріння якого з’єднує всі гілки часу. Тут перетинаються минуле, теперішнє й майбутнє. І тут кожен Творець постає перед своїми рішеннями.
Емірен подивився на дерево з новим розумінням.
— То це дерево… живе?
— Більше, ніж живе, — промовив Ардаліс, підходячи ближче. — Воно є втіленням вибору. Кожен листок — це наслідок, кожна гілка — шлях, а коріння — основа, що тримає все разом. Але навіть найсильніше дерево може зламатися, якщо його коріння буде заражено.
Шлях до глибини
Ардаліс простягнув руку, і в центрі дерева з’явився отвір, що вів униз, до коріння.
— Тобі належить спуститися туди, — сказав він. — Коріння тримає твоє життя, Емірене. Але щоб зрозуміти, які шляхи тобі відкриті, ти маєш побачити їхню основу.
— І що я знайду там? — запитав Емірен, відчуваючи змішання страху й цікавості.
— Там живуть твої найглибші страхи, спогади й таємниці, які ти сам від себе приховуєш, — відповів Ардаліс. — Але пам’ятай: те, що ти побачиш, може бути не тим, що ти хочеш побачити.
Не вагаючись більше, Емірен увійшов у отвір і відчув, як його тіло огортає дивне тепло. Він почав спускатися, а світло дерева ставало тьмянішим із кожним кроком.
Глибини пам’яті
Він опинився в підземеллі, де коріння дерева розходилося в різні боки, утворюючи лабіринт. Кожна жила пульсувала, немов наповнена живою енергією. Навколо було темно, але коріння саме випромінювало слабке світло, достатнє, щоб освітити шлях.
На першій ділянці він побачив сцени зі свого дитинства: як малий Емірен допомагав батькові в кузні, як вони разом майстрували перший ніж, який хлопчик тримав у руках із гордістю. Але інші спогади були менш радісними: втрата матері, перша сварка з другом, гіркота перших поразок.
Здавалося, коріння не лише відображало його спогади, а й випробовувало його. Йому доводилося торкатися цих сцен, знову переживаючи їх у всій повноті — біль, радість, сором.
Тінь вибору
Глибше в корінні він побачив щось зовсім інше. Одна з товстих жил пульсувала темним, майже чорним світлом. Коли Емірен доторкнувся до неї, перед ним розгорнулася картина: він побачив, як у день бурі він вирішив залишитися в кузні замість того, щоб допомогти сусідові. Через це чоловік загинув, а його сім’я втратила годувальника.
— Це був мій вибір, — прошепотів Емірен, опускаючи руку.
— Але це не єдина правда, — пролунало поруч.
Емірен озирнувся й побачив жінку в сріблясто-синіх шатах, яка тримала в руках світлий кристал.
— Твій вибір створив цей наслідок, але ти не міг знати, що буря прийде саме того дня, — сказала вона. — Час не засуджує, він лише відкриває нові гілки. Ти повинен зрозуміти: навіть найтемніші рішення можуть привести до світла, якщо коріння залишається здоровим.
Зцілення коріння
Емірен рушив далі, аж доки не опинився перед вузлом коріння, де темрява й світло сплелися в єдиний хаотичний клубок. Його серце завмерло, коли він зрозумів, що цей вузол є його сутністю — усі його рішення, спогади й страхи злилися в одну точку.
— Ти можеш розплутати це, — пролунав голос жінки. — Але тобі доведеться прийняти все, що ти є, і все, чим ти міг бути.
Емірен зітхнув глибоко, відчуваючи, як його душа тремтить. Він простягнув руки до вузла й доторкнувся до нього. Спочатку було боляче, але потім вузол почав повільно розгортатися, випускаючи світло, що затьмарило темряву.
Коли все закінчилося, коріння дерева стало яскравішим, а вузол зник. Емірен відчув, що став легшим, ніби важкий тягар спав із його плечей.
Повернення до світла
Коли він піднявся назад до Серця Саду, Ардаліс уже чекав на нього. Його обличчя було спокійним, але водночас сповненим поваги.
— Ти впорався, — сказав він. — І тепер ти зможеш побачити шляхи ясніше.
Емірен озирнувся на велетенське дерево, і цього разу воно сяяло яскравіше, ніж будь-коли. Він зрозумів, що тепер йому належить не лише торкатися часу, а й вирішувати, які гілки залишити, а які зламати.
— Чи це означає, що я готовий? — запитав він.
Ардаліс усміхнувся.
— Ти зробив лише перший крок. Але ти почав бачити, а це вже більше, ніж уміють більшість.
Із цими словами Емірен глянув уперед, на безкраї стежки, що вели крізь сад часу. Його шлях лише починався.