Луміс прокинувся, коли перші промені світанку обережно проникли крізь прозорі стіни його оселі. У цьому світі не було нічого сталого — будинки, ландшафти, навіть час дня змінювалися, підлаштовуючись під настрій мешканців. Його дім сьогодні виглядав як широка, легка оболонка з перламутровим сяйвом, що переливалася, ніби поверхня спокійної води.
Його оселя була створена для нього, як і все інше в цьому світі. Вона відчувала його потреби: як тільки Луміс підвівся, з підлоги з’явився невеликий стіл із фруктами. Луміс легко взяв один із плодів, що нагадував круглий кристал, і вловив його смак — щось між солодким апельсином і освіжаючою м’ятою.
Його очі, яскраво-сірі, випромінювали цікавість і життя. Він легко пересувався кімнатою, його рухи були сповнені легкості, що віддзеркалювала природу самого світу. Темно-каштанове волосся Луміса спадало хвилями, підсвічене ранковим сяйвом, а його усмішка була природною і щирою.
З вікна відкривався краєвид, від якого захоплювало дух: нескінченний простір, наповнений плавучими платформами, кожна з яких жила своїм життям. Одні були вкриті килимами зелених лісів, інші — сяяли немов кристали, треті змінювали форми, як ніби дихали. На деяких платформах здіймалися вежі, схожі на згустки світла, що піднімалися вище хмар.
Цей світ був наповнений красою, але водночас залишався загадковим. Чому платформи не падали? Чому не було нічого постійного? Луміс часто чув історії, що це місце є відображенням думок і почуттів його мешканців, але хто це створив і чому — про це ніхто не говорив.
Він завжди відчував себе частиною цієї гармонії. Життя здавалося ідеальним, майже безтурботним. Але останнім часом у нього виникали питання, які він не міг ігнорувати. Що знаходиться за межами видимого? Що тримає всі ці платформи разом? І чи є у цього світу минуле?
Сьогодні був день, коли ці питання ставали важливішими за звичний спокій. Луміс відчув у грудях нову силу — бажання пізнати світ не лише через його красу, але й через його загадковість.
Він вийшов на поріг свого дому. Прямо перед ним простягався міст, схожий на мереживо із сяючих кристалів. Він вів до сусідньої платформи, де виднілася одна з високих веж. Ці вежі завжди притягували Луміса, але сьогодні щось у них здавалося йому ще більш магнетичним.
Світ навколо грав своїми фарбами: небо переливалося від ніжно-рожевого до глибокого фіолетового, хмари плавно змінювали форму, ніби хтось малював їх у реальному часі. Під ногами текли річки світла, створюючи відчуття, що сам ґрунт під ним був живим.
“Час вирушати далі,” — подумав Луміс, зробивши перший крок на міст.
Він знав, що сьогоднішня подорож може змінити його назавжди. Але це лише додавало йому впевненості.