Пітьма розпростерлася перед Меланією, ніби крила хижака, що чатував у засідці. Її кроки відлунювали глухими ударами у нескінченному просторі, де час здавався застиглим, а реальність — розмитою. Відбитки її вибору ще відчувалися, неначе шрам на шкірі, але майбутнє залишалося туманним.
— “Ти відчуваєш це?” — голос Архона знову пролунав, цього разу чіткіше, хоч і звідусіль одночасно. Його присутність не було видно, але вона впліталася в повітря, неначе сама сутність цього простору.
Меланія зупинилась. Її очі втупились у далечінь, де, здавалось, ніщо не могло існувати. Та все ж вона відчувала рух — ледь помітний, схожий на ритмічне дихання древнього велета.
— “Що це таке?” — запитала вона, не відводячи погляду.
— “Те, що залишилося від твого вибору. Лабіринт не зникає, він змінює форму, — Архонова відповідь була майже філософською. — Але тепер ти не одна.”
На ці слова з тіні вийшла постать. Це була молода дівчина — Авелла. Її очі сяяли зеленою іскрою, але їхнє світло здавалося наповненим таємницею, що глибша за сам час. Вона стиснула в руках кристал, який видавав тепле, пульсуюче світло.
— “Ти… це ти, хто змінив усе,” — голос дівчини звучав ніби впевнений, ніби втомлений.
Меланія здивовано глянула на неї. Вони ще не зустрічалися, але в очах Авелли вона впізнала щось знайоме, щось, що перегукувалося з її власною боротьбою.
— “Хто ти?”
— “Тінь у лабіринті, уламок історії, що мала б зникнути, але вижила,” — відповіла дівчина, обережно піднімаючи кристал. — “І, здається, ми з тобою тепер зв’язані.”
Кристал у її руках раптом засяяв яскравіше, і простір навколо них почав змінюватись. Тіні розходились, наче втікали від світла, відкриваючи новий, складніший шлях. Він нагадував величезну павутину, кожна нитка якої світилася золотим сяйвом.
— “Це шляхи можливостей,” — знову пролунав голос Архона, цього разу ближче. Постать старого майстра часу з’явилася поруч, його обличчя було задумливим, але його очі палахкотіли невідворотністю. — “Твої вибори починають переплітатися з іншими. Але пам’ятай: кожен новий вибір додає нові вузли в павутині. І ці вузли — не лише твої.”
Авелла ступила вперед, торкаючись однієї з ниток. У ту ж мить з’явилася низка образів: зруйновані міста, спалахи світла, тіні, що тягнулися з далечини.
— “Те, що ти змінила, — це початок,” — сказала вона, не дивлячись на Меланію. — “Але тепер ми мусимо зрозуміти, як це завершити.”
— “Чи завершити взагалі,” — додав Архон.
Меланія відчула, як щось у ній починає нагадувати про себе: слабкий, але наполегливий голос, що розкривав страхи і сумніви, від яких вона втікала.
— “Ви хочете сказати, що все це лише ще одна ілюзія?”
— “Не ілюзія, — сказав Архон. — А правда, що ще не встигла стати реальністю.”
Авелла повернулася до Меланії. Її голос став м’якшим, але впевненішим.
— “Щоб змінити цей світ, ти повинна прийняти його всередині себе. Руйнування чи відновлення — це лише слова. Реальна сила — у здатності змінювати себе, а не обставини.”
Меланія мовчала. Її думки перепліталися, як нитки цієї павутини. Але вона знала одне: цей шлях уже не належав лише їй.
Вони рушили вперед, вглиб нових можливостей. Кожен крок створював відлуння, і кожне відлуння впліталося в нову пісню часу.