Коли ти вперше зустрічаєш когось, хто бачить більше за тебе, найстрашніше — не страх. А усвідомлення масштабу того, чого ти ще не помічаєш.
Вона не пояснила, куди вони йдуть.
І він більше не питав.
Після всього, що сталося, у ньому з’явилась дивна форма довіри.
Не сліпої.
Тихої.
Вони довго йшли вузькими мокрими вулицями.
Місто ставало старішим.
Темнішим.
Наче вони поступово виходили не з району.
А з часу.
Він помітив, що майже не чути машин.
Тільки дощ.
І власні кроки.
Нарешті вона зупинилась біля старої будівлі без вивіски.
Жодних назв.
Жодного світла у вікнах.
Лише вузькі двері з темного дерева.
Вона сказала:
Перед тим як зайти — виріши, чи справді хочеш знати більше.
Він ледь усміхнувся.
Втомлено.
Після останніх тижнів це питання вже звучало майже смішно.
Але щось у її голосі змусило його зупинитись.
Не слова.
Вага.
Наче після цих дверей щось остаточно зміниться.
Він запитав:
А якщо ні?
Вона подивилась на нього довше, ніж зазвичай.
І вперше за весь час у її погляді з’явилось щось схоже на співчуття.
Майже непомітне.
А потім відповіла:
Тоді ти ще можеш повернутись до нормального життя.
Він мовчав.
Бо раптом зрозумів:
вона не впевнена, що сама хотіла б знати все це з самого початку.
Дощ повільно стікав по темному дереву дверей.
Місто за спиною здавалося дуже далеким.
Наче інше життя.
Він зробив крок вперед.
І натиснув на ручку.