Темрява обіймала її, мов бездонний океан, у якому годі знайти межу чи дно. Меланія завмерла, розглядаючи свою двійницю, яка стояла перед нею. Вона не була схожою на класичне відображення в дзеркалі: кожен рух цієї істоти здавався надмірно різким, мовби кожна її дія була проявом глибокої внутрішньої напруги.
“Я – ти, яка могла бути,” — голос дзеркальної Меланії звучав, наче потріскане скло. В її очах не було тепла, лише холодний блиск відчаю та зневіри.
Меланія глибоко вдихнула. Вона знала, що це випробування. Вона знала, що істота перед нею — не просто ілюзія, а частина її самої, та, яку вона приховувала, уникала, навіть забувала.
“Ти — лише відголосок моїх страхів. Ти — те, що я залишила позаду,” — відповіла вона, намагаючись зберегти спокій. Її голос звучав твердо, але всередині серце калатало, як дзвін на тривогу.
Дзеркальна тінь підняла руку, і з її долоні стали виливатися чорні нитки, мов живі істоти. Вони звивалися у формі списів, які спрямувалися просто на Меланію.
“Якщо ти залишила мене позаду, чому я все ще тут? Ти думаєш, що зміниш щось, заперечуючи мене?” — глузливий сміх наповнив порожнечу.
Меланія зробила крок назад, відчуваючи, як холодні нитки темряви загрожують торкнутися її. Проте вона знала, що втеча — це не шлях. Щоб подолати цей лабіринт, потрібно було не уникати, а приймати.
“Я не заперечую тебе,” — сказала вона, підіймаючи голову. “Я приймаю тебе. Я визнаю, що ти — частина мене. Але ти не керуєш мною. Ти — не все, чим я є.”
Тіні зупинилися на мить, і дзеркальна Меланія нахилила голову, немов роздумуючи над її словами. Але раптово тінь вибухнула: її тіло розділилося на десятки дрібних фрагментів, кожен з яких ставав окремою формою, окремим спогадом чи страхом.
Меланія опинилася в епіцентрі цього хаосу. Перед нею пролітали сцени з минулого: моменти невдач, втрат, виборів, які вона вважала помилковими. Вона бачила себе, коли вперше зустріла Сторожів Вічності, момент, коли довелося залишити рідне місто, щоб врятувати те, що залишилося від їхнього світу.
Її ноги ослабли, і вона впала на коліна. Усе це знову було тут, все, чого вона боялася, все, від чого тікала.
“Сила не у втечі, а у прийнятті,” — сказала вона сама собі. “Якщо я дозволю цьому поглинути мене, то стану такою ж, як ти.”
Меланія закрила очі. Вона глибоко вдихнула, згадуючи слова старого вчителя, які він колись повторював їй: “Велич полягає не у відсутності слабкостей, а в умінні перетворити їх на джерело сили.”
Її внутрішнє світло, те саме, що вона несла в собі, почало наростати. Здавалося, що це сяйво йшло не тільки з її душі, але й з її самої суті, з того місця, де поєднувались її надії, страхи, і навіть та частина, яка стояла перед нею.
“Я приймаю тебе,” — повторила вона, вже голосніше.
Світ навколо почав змінюватися. Темрява почала відступати, тіні розчинилися у світлі. Дзеркальна Меланія розпалася на безліч золотистих ниток, які увійшли в тіло Меланії, наповнюючи її новою енергією.
Тепер вона стояла на тому ж місці, але це вже не була холодна порожнеча. Навколо виріс ліс із дзеркальних дерев, гілки яких світилися ніжним срібним сяйвом.
Попереду стояв чоловік у довгому плащі. Його постать здавалася знайомою, але обличчя було закрите капюшоном. Він тримав у руках кристал, схожий на Сферу, але той світився глибоким синім кольором.
“Ти пройшла першу частину шляху,” — сказав він, і його голос звучав як відлуння багатьох голосів одразу. “Але шлях лише починається.”
Меланія не відповіла. Її погляд був твердим, і всередині вже не було сумнівів. Вона знала, що все, що чекає попереду, тепер не може її зламати.