Крізь туман, що поволі сповзав із дерев, Меланія розглядала ключ у своїй руці. Він здавався живим: тонкі нитки світла пульсували по його поверхні, створюючи візерунки, що нагадували зіркові мапи. Туман, наче відчуваючи її вагання, розступився, відкриваючи перед нею шлях. Стежка вела до масивних воріт, які з’явилися з нічого, неначе виросли з самої землі.
Ворота були з чорного каменю, прикрашені витонченими різьбленими символами. Їх поверхня випромінювала холод, але на дотик була гладкою, як дзеркало. Символи світилися тьмяним сріблом, і що довше Меланія дивилася на них, то більше їй здавалося, що вони змінюються, складаючись у слова.
— “Відкрити цю браму може тільки той, хто готовий прийняти істину про себе,” — пролунав голос позаду неї.
Меланія обернулася. Перед нею стояв чоловік у чорному плащі, але його обличчя залишалося прихованим під каптуром. Він був високим, а його присутність навіювала відчуття, ніби саме повітря навколо нього згущувалося.
— “Що ховається за цими воротами?” — запитала вона.
— “Те, що ти шукаєш, і те, від чого ти тікаєш. Але щоб увійти, ти повинна довести, що розумієш справжню природу своєї сили,” — відповів чоловік.
Меланія поглянула на ключ у своїй руці, і відчула, як він починає тремтіти, ніби реагуючи на її вагання. Вона зрозуміла: цей ключ — це не просто інструмент, а частина її власної сутності.
— “Я готова,” — промовила вона і вставила ключ у замкову щілину.
Ворота почали рухатися, повільно відкриваючись із скреготом, що відгукувався в самій душі. За ними відкрився темний коридор, стіни якого були викладені гладким чорним каменем. Повітря було важким, але в глибині виднілося тьмяне світло, що манило вперед.
Чоловік у плащі не рушив з місця, лише мовчки вказав на прохід.
— “Це твоя дорога, Меланіє. Я не можу супроводжувати тебе.”
Вона вдихнула, ступила вперед і відчула, як ворота за нею зачинилися. Тепер вона була сама.
Стіни коридору відбивали її кроки, але звук не розсіювався, а повертався до неї, неначе нашіптуючи спогади. Її дитячий сміх, голоси тих, кого вона втратила, крики страху й шепіт сумнівів — усе зливалося в дивний, гнітючий хор.
Коли вона дійшла до джерела світла, її зустріла ще одна перешкода. У центрі кімнати стояло велике дзеркало. Його поверхня була гладкою й сяяла м’яким золотим світлом. Але у відображенні вона не побачила себе. Замість цього на неї дивилися люди, яких вона знала: друзі, вороги, ті, кого вона не змогла врятувати, і ті, хто зрадив її.
— “Це твоє минуле,” — пролунав знайомий голос.
Меланія озирнулася й побачила Сторожа, одного з тих, хто стереже вічність. Його очі світилися сріблом, а вираз обличчя був строгим, але не ворожим.
— “Щоб рухатися вперед, ти повинна прийняти все, що було. Ти не можеш змінити того, ким була, але можеш змінити, ким станеш.”
— “І що я повинна зробити?” — запитала вона, намагаючись не відводити погляд від дзеркала.
— “Увійди у своє відображення. Стань частиною кожної тіні, кожного світла. І тільки тоді ти зможеш зрозуміти, що насправді є твоєю силою.”
Меланія наблизилася до дзеркала. Її відображення тепер змінювалося, як і раніше в залі з дзеркалами, але цього разу воно було більш реальним. Вона простягнула руку й торкнулася поверхні. Холод пройшов крізь її тіло, але замість болю вона відчула спокій.
Коли її рука занурилася в дзеркало, вона побачила, як її образ починає змінюватися. Її страхи, надії, невдачі — усе вирувало навколо, створюючи водночас хаос і гармонію.
Коли вона відкрила очі, то побачила, що стоїть у новому місці. Перед нею було поле, освітлене сяйвом зірок. На горизонті виднілися обриси величезної вежі.
— “Ти пройшла перший етап,” — пролунав голос Сторожа, який тепер звучав десь здалеку. — “Тепер ти маєш знайти те, що чекає на тебе у Вежі Часу.”
Меланія зробила крок уперед, відчуваючи, як уперше за довгий час її серце наповнює ясність.