Меланія ступила в залу, де час зупинив свій плин. Простір навколо виглядав, ніби замерз у хвилину найвищого напруження. Сотні кришталевих зірок висіли у повітрі, неначе хтось кинув їх у небо, але так і не дозволив падати. Їхній холодний блиск відбивався в мармуровій підлозі, яка виглядала майже дзеркальною, немов кожен крок міг потягти її в інший вимір.
Посередині зали стояла фігура. Висока, закута в сяючі срібні обладунки, вона тримала меч, у якому виблискували відблиски кришталевих зірок. Її шолом був прикрашений тонкими вигинами, що нагадували вінок із криги, а рухи були настільки плавними, що створювали враження, ніби вона танцює, навіть коли стояла нерухомо.
— Ти прийшла, — голос незнайомця був спокійним, але його слова розливалися холодом, від якого здавалося, що навіть повітря застигло.
— Хто ти? — запитала Меланія, її голос лунав тихо, але впевнено.
— Я той, хто стоїть між вибором і хаосом, — відповів він, піднявши меч так, що його вістря віддзеркалило її обличчя. — А ти та, хто принесе баланс або зруйнує все.
Меланія не відвела очей від його постаті, хоча кожна частина її підсвідомості кричала, що ця істота небезпечна.
— Ти один із тих, хто стереже вічність?
— Я один із тих, хто стереже те, чого не повинно бути, — уточнив він, опустивши меч. — І зараз ти — ключ, який може або замкнути двері, або відчинити їх назавжди.
Здавалося, кожне його слово підживлювало напругу у просторі. Зірки навколо почали обертатися, утворюючи легкий вихор світла. Меланія помітила, що кожна з них відбиває сцени з різних епох: битви, народження, зради й прощення.
— Що це? — запитала вона, вказуючи на кристали, які кружляли.
— Твої можливості. Кожна зірка — це шлях, якого ти могла б уникнути або досягнути. Але обирати ти можеш лише раз.
— Як я маю обрати? — її голос звучав твердо, хоча всередині вона відчувала розпач.
Він не відповів, але зробив крок уперед. Його рука торкнулася однієї із зірок, і перед Меланією розкрилася сцена: її рідне місто, занурене в хаос. Вулиці палали, а її ім’я викрикували, наче заклик до боротьби чи прокляття.
— Це те, що станеться, якщо ти обереш руйнування, — сказав він, поглянувши на неї так, ніби хотів прочитати її душу.
Він провів рукою по іншій зірці. Цього разу вона побачила поле, де стояла сама, оточена людьми, які клялися у вірності. Але її очі були порожні, наче вона втратила все, що давало їй сенс.
— А це — ціна за збереження рівноваги.
— Немає шляху, де я можу зберегти себе і все інше?
— Немає шляху без жертви. Але пам’ятай: кожна жертва — це те, що стає частиною тебе, — сказав він, і його голос звучав не як попередження, а як вічна істина.
Меланія вдихнула глибоко й зупинила свій погляд на третій зірці. Вона сама доторкнулася до неї, і перед її очима розгорнулася сцена: вона йшла через руїни, але її погляд горів, а за її спиною піднімалися ті, хто вірив у неї. Це було не збереження і не руйнування — це було відновлення.
— Цього не станеться, якщо ти не приймеш того, що маєш змінити, — сказав незнайомець, побачивши її вибір. — Але будь обережна: той, хто намагається відновити, повинен стати частиною того, що він змінює.
— І ти допоможеш мені?
— Ні. Але я не буду стояти на твоєму шляху, якщо ти доведеш, що можеш витримати це.
Він підняв меч, і простір наповнився сяйвом, що затопило залу. Меланія знову опинилася в центрі вибору, але тепер вона знала, чого прагне. Вона стиснула кулаки й зробила крок уперед, готова прийняти будь-який виклик, який принесе її шлях.