Коли Меланія залишила сяйво вежі позаду, вона опинилася на порозі нового простору. Це була зала, безмежна й туманна, немов світ ще не вирішив, якою йому бути. Під ногами розгорталась гладенька поверхня, схожа на застиглу воду, що відбивала її обличчя і силуети нескінченних ниток світла, які пронизували темряву.
Простір був сповнений шепоту — тихого, але нав’язливого. Звуки текли, як потік, але їх було важко розібрати. Вони здавалися голосами, спогадами, історіями, що змішувались і перетиналися, не утворюючи жодного сенсу.
— “Тут починається останнє випробування,” пролунало звідкись попереду.
Меланія обернулася, намагаючись знайти джерело голосу, але побачила лише темряву, що розступалася перед нею. Її серце прискорилося, але страх більше не володів нею — лише пекуча цікавість.
— “Що це за місце?” — запитала вона, крокуючи вперед.
— “Це — Море Спогадів. Тут ти побачиш все, що залишило відбиток у твоїй душі. Відголоски того, ким ти була, ким могла бути і ким ще станеш. Але будь обережна: тут легко заблукати.”
З кожним кроком перед нею розгорталися картини. Спочатку це були невиразні силуети, але згодом вони ставали чіткішими. Ось вона, ще дитиною, грається на березі річки, її сміх лунає так чисто, що стискається серце. Ось її мати, яка пестить її волосся, наспівуючи давню пісню.
Та картини змінювалися. Луна сміху згасала, поступаючись місцем плачу. Мати кудись зникла, залишивши пустоту. Перед Меланією з’явилося поле битви — сіре, безкрає, залите кров’ю. Вона впізнала себе, але вже дорослу: холодну, рішучу, з мечем у руці.
Вона відчула, як її груди стисло, немов хтось схопив її за серце.
— “Це не те, чим я хочу бути,” — прошепотіла вона, намагаючись відірвати погляд від сцени.
— “Але це частина тебе,” відповів голос. “Все, що ти бачиш тут, — це не лише минуле, але й можливі майбуття. Що б ти не вибрала, це залишиться з тобою.”
Меланія зупинилась. Попереду простір почав змінюватись. З темряви виступила ще одна постать — її власне відображення, але старше, з очима, повними втоми. Вона тримала у руках чашу, з якої випромінювалося бліде світло.
— “Хто ти?” — запитала Меланія, стискаючи руки в кулаки.
— “Я — ти, якою ти станеш, якщо вибереш продовжувати збереження Вічності,” — відповіла постать, її голос був глухим, ніби вона розмовляла з-під товстого скла. — “Це нелегка доля, але вона необхідна для тих, хто покладається на тебе.”
— “А якщо я вирішу зруйнувати все?”
Старша версія Меланії похитала головою.
— “Тоді ти втратиш себе. Руйнування завжди несе хаос. Але, можливо, в хаосі знайдеться інший шлях. Проблема лише в тому, що ти ніколи не знатимеш напевне, чи був цей вибір правильним.”
Світ навколо знову змінився. Нитки світла почали обвивати її руки, тягнути її назад. Вони несли з собою спогади: щасливі, трагічні, повчальні. Їхня кількість була настільки великою, що вона відчула, як голова почала паморочитися.
— “Вибір — твій,” голос повернувся. “Але пам’ятай: вибір, який ти зробиш тут, визначить долю не лише твою, але й всього, що існує.”
Меланія заплющила очі, намагаючись відгородитися від хаосу навколо. Але замість темряви вона побачила всередині себе вогонь. Він горів рівно, яскраво, і в його полум’ї вона побачила всі обличчя, які були пов’язані з нею. Їхній біль. Їхні сподівання. Їхню віру.
Вона глибоко вдихнула, а тоді відкрила очі.
— “Я прийняла своє рішення,” — її голос був тихим, але в ньому відчувалася сила, яка не потребувала гучності. Крок, який вона зробила вперед, здавалося, не лише порушив межі простору, а й розтрощив бар’єри між минулим, теперішнім і майбутнім.
Світло вибухнуло навколо, але це не було агресивним спалахом, що спалює все на своєму шляху. Це було м’яке, проникаюче світло, що охопило кожен куточок її свідомості, кожну нитку цього світу. Простір більше не існував у звичному сенсі — небо і земля, світло і тінь, рух і тиша злилися в одне, створюючи нову реальність, де вона більше не була глядачем чи навіть учасником. Вона стала серцем цього світу, його пульсом і його голосом.
Кожна нитка світу, яка раніше здавалася хаотичною і розірваною, тепер була вплетена в її сутність. Вона відчувала, як енергія цього місця — споконвічна, незмірна, жива — тече крізь неї, наповнюючи її сенсом, якого вона не могла б осягнути раніше.
У цей момент вона зрозуміла, що рішення, яке вона прийняла, було не лише її власним. Це рішення було відлунням чогось давнішого, того, що завжди було частиною цього світу. Вона не просто вибрала шлях — вона стала шляхом.
І світ відповів. Вітер піднявся, але це був не звичайний вітер. Він говорив з нею, переносячи історії, голоси і спогади тих, хто був тут до неї. Листя дерев зашелестіло, складаючи незбагненну симфонію, і кожна нота нагадувала їй про силу гармонії, яка тепер була в її руках.
— “Тепер я більше не боюся,” — сказала вона, дивлячись уперед. Її очі сяяли тим самим світлом, що оточувало її, і в її словах більше не було сумнівів.
Простір навколо почав перетворюватися. Гори, дерева, вода — усе оживало і рухалося разом із нею, наче віддзеркалюючи її внутрішній стан. Вона зрозуміла, що світ більше не був чимось зовнішнім. Він став її продовженням, її дзеркалом і її домом.
Крок за кроком вона йшла вперед, залишаючи за собою сліди, які вже не можна було стерти. Кожен її рух створював нові горизонти, нові можливості. І в той час, як минуле розчинялося в світлі, майбутнє розгорталося перед нею, запрошуючи її стати його частиною.
Вона більше не була лише Меланією. Вона була всім.