Світ, що розкрився перед Меланією, був зовсім іншим. Чорнильна темрява, що оточувала її, не була ані порожнечею, ані звичайним мороком. Це було щось живе, що дихало і тріпотіло, ніби саме полотно реальності затримало подих. Її кроки луною розходилися по невидимій поверхні, але вона не відчувала під ногами ані твердості, ані ваги.
Навколо неї повільно розгорталися образи, мов спогади, що набували форми. Тут була стара башта з облупленими стінами, обплетена виноградом; там — невеличкий ставок, де вода виблискувала, мов рідке срібло. Але ці образи спотворювались і танули, лишаючи за собою тільки тіні, що змішувалися з мороком.
Меланія зупинилася, прислухаючись до глибокого, низького гудіння, що йшло десь із самої суті цього світу. Вона зробила ще крок уперед, коли раптово перед нею виникла вузька стежка, вимощена чорним каменем, який здавався живим — він пульсував м’яким світлом, схожим на серцебиття.
— “Йди обережно,” — пролунав голос, м’який і майже лагідний, але з відлунням, яке змушувало тремтіти.
Меланія підвела очі й побачила, як з мороку виринула постать. Висока й тонка, вона була зодягнена в мантію, що переливалася кольорами ночі, змінюючи відтінки від глибокого синього до фіолетового. Обличчя приховувала тінь, а з-під мантії виступали лише довгі, витончені пальці, що тяглися вперед, ніби запрошуючи.
— “Хто ти?” — запитала вона, стискаючи кулаки, готова до будь-якої небезпеки.
— “Я той, хто стерегтиме твій шлях,” — відповіла постать, і голос її здавався водночас близьким і далеким. — “Ти увійшла до Серця Мороку. Тут ти знайдеш відповіді, але кожен твій крок нестиме ціну.”
— “Я готова,” — твердо відповіла Меланія.
Постать зникла так само несподівано, як і з’явилася, але стежка попереду почала сяяти трохи яскравіше, мовби підказуючи напрямок.
Меланія рушила вперед, відчуваючи, як з кожним кроком темрява стає густішою. Вона не була самотня — з мороку виринали обриси, які трималися на межі видимості. Вона відчувала їхні погляди на собі, чула їхній шепіт.
— “Вона прийшла…”
— “Що вона шукає?”
— “Чи вистачить їй сили?”
Вона не відповідала. Вдихнувши глибше, вона зосередилася на дорозі, що вела її далі.
Попереду з’явився перший перехресток. На кожній зі стежок виднілися різні символи, вирізьблені в камені. Ліворуч був знак у формі ключа, праворуч — пісочний годинник, а по центру — круг, у якому перепліталися нитки, мов павутиння.
— “Обери,” — пролунав голос, тепер суворіший. — “Ключ відкриє двері, але не розкриє істини. Годинник покаже, як мало часу залишилося, але не дасть відповіді. А павутиння…”
— “Що павутиння?” — перебила Меланія, зиркаючи на знак.
— ”…зв’яже тебе з тим, чого ти ще боїшся торкнутися. Із серцем твоєї долі.”
Вона заплющила очі, дозволяючи собі мить вагання. Її дихання стало рівним, а розум — ясним. Вона знала, що цей вибір важливий, але не остаточний. Зробивши крок уперед, вона обрала центральну стежку.
Камені під ногами почали світитися яскравіше, але повітря навколо стало холоднішим, майже крижаним. Вона відчувала, як стіни мороку змикаються ближче.
— “Твій вибір — це нитка в павутинні,” — пролунав голос, але цього разу ближче, тепліше. — “Дивись і пам’ятай.”
Перед нею простір розкрився, і вона опинилася на полі битви. Земля була всіяна уламками мечів і зламаними знаменами. Вітер пронизував холодом, несучи запах металу й попелу. Вона побачила себе серед цього хаосу — з мечем у руках, із очима, сповненими рішучості й болю.
— “Це те, ким я стану?” — запитала вона, з жахом спостерігаючи за собою.
— “Це лише одна можливість,” — відповів голос. — “Але кожна битва залишає слід.”
Меланія зібрала сили й змусила себе дивитися далі. Картина змінилася: тепер вона стояла в колі світла, оточена обличчями тих, кого вона врятувала. Їхні погляди були сповнені вдячності, але й болю, ніби кожен із них приніс жертву заради її перемоги.
— “Чи я хочу цього?” — прошепотіла вона.
— “Ти не мусиш хотіти. Але маєш бути готовою прийняти.”
Світло згасло, і Меланія опинилася знову на стежці. Її серце калатало, але її рішучість не похитнулася.
— “Що далі?”
— “Далі ти наблизишся до істини. Але пам’ятай: кожен крок глибше — це випробування сили твоєї душі. І не кожен повертається з Серця Мороку.”
Меланія випросталася, торкнувшись руків’я свого меча. Її очі сяяли твердістю.
— “Я повернуся. І я знайду відповіді.”
Стежка перед нею розгорнулася, сяючи дедалі яскравіше, ніби сама реальність запрошувала її зробити наступний крок. Кожен дюйм цього світла був пронизаний не лише енергією, а й тінями — спогадами, можливостями, незвіданими істинами. Морок, який простягався попереду, вже не виглядав як загроза чи страх. Він став чимось більшим — викликом, обіцянкою і таємницею, яку вона мала розгадати.
Меланія зупинилася на мить, вдихаючи густе, прохолодне повітря, що здавалося насиченим голосами минулого. Кожен звук, кожен шепіт у Мороку був відлунням тих, хто йшов цією стежкою до неї. Вона знала: цей шлях не належав лише їй. Вона була його черговим носієм, частиною нескінченного ланцюга, який з’єднував минуле, теперішнє і майбутнє.
Вогонь у її грудях пульсував рівномірно, тепер уже не як бурхлива стихія, а як постійний ритм, який вів її вперед. Світло на стежці здавалося живим, воно вібрувало, змінюючись відповідно до її кроків, ніби реагувало на її присутність. Морок більше не гнітив її — він приймав її, вплітаючи у свої глибини, дозволяючи їй стати частиною цього загадкового світу.
Крокуючи далі, вона почала відчувати, як світ навколо змінюється. Кожен крок відкривав нові горизонти. Темрява навколо була не порожнечею, а полотном, на якому народжувалися форми і кольори, як тільки вона вдивлялася в них. Високі тіні перетворювалися на древні дерева, що тягнулися своїми гілками до невидимого неба. Земля під ногами ставала м’якою, немов пам’ятала кожен крок, який вона зробила.
— “Ти знаєш, що тебе чекає?” — голос, тихий і глибокий, прорізав тишу. Це був не страхітливий виклик, а спокійний запит, що лунав із глибин її свідомості.
— “Я не знаю,” — відповіла вона, і її голос звучав упевнено, — “але я готова.”
Морок відповів світлом, що спалахнуло попереду. Це був портал, але не такий, як вона бачила раніше. Він пульсував кольорами, які не мали назви, і у ньому відображалася нескінченність. Вона знала: за ним — новий етап її шляху, новий виток, у якому світ і темрява знову зійдуться в єдиному танці.
Меланія зробила глибокий вдих, відчуваючи, як сила наповнює її кожну клітину. Вона знову рушила вперед, залишаючи за собою лише сліди світла, які швидко поглинав Морок. Шлях тепер належав їй, і вона була готова зустріти все, що цей шлях принесе.