Крокуючи пульсуючим шляхом, Меланія відчувала, як кожен її рух відгукується в тиші навколо. Здавалося, що самі тіні пильно стежать за нею, прислухаючись до її подиху, вивчаючи кожен порух. Темрява вже не здавалась їй порожнечею – вона відчувала, як щось невидиме рухається поруч, наче павуки, що плетуть свої хитромудрі тенета.
Нарешті шлях привів її до масивної арки, оповитої візерунками, схожими на павутиння. Її поверхня мерехтіла сріблястим світлом, і що довше Меланія дивилася на неї, то сильніше їй здавалося, що павутиння насправді рухається, злегка коливаючись, ніби живе.
— “Увійди,” пролунав той самий голос, тепер тихіший, але все ще сповнений владності.
Меланія зупинилась, вдивляючись у арку. За нею розстилалася прозора, але холодна темрява. Коли вона зробила крок уперед, відчуття стискання грудей змусило її затамувати подих. Вона ступила всередину.
Темрява огорнула її, але тривала лише мить. Раптом перед нею розкрився інший світ — велика зала, стіни якої були оповиті срібним павутинням. Воно сяяло ніжним світлом, висвітлюючи простір навколо. У центрі стояв трон, зроблений із переплетення сріблястих ниток, які то зблискували, то зникали, неначе поглинаючи світло.
На троні сиділа постать — висока, граціозна, обличчя приховане маскою з тонкого металу, що нагадувала обличчя духа. Її руки спокійно лежали на підлокітниках трону, а довге волосся, схоже на туман, спадало вниз, зливаючись із павутинням.
— “Вітаю тебе, шукачко,” заговорила постать, її голос звучав багатоголосо, наче в ньому переплелися сотні різних інтонацій. — “Ти пройшла далі, ніж багато інших. Але чи готова ти прийняти те, що чекає тебе тут?”
— “Я готова,” — впевнено відповіла Меланія, хоча серце калатало в грудях.
— “У цьому місці істина ніколи не буває простою,” продовжила постать, вказуючи на блискучу павутину, що звисала зі стелі, утворюючи візерунок. — “Це павутиння — відбиток долі. Кожна нитка — це вибір, кожен вузол — це наслідок. І сьогодні ти маєш вирішити, яку нитку ти торкнешся.”
— “Що станеться, якщо я оберу неправильно?”
— “Тут немає правильного чи неправильного. Є лише вибір і його ціна. Нитка, яку ти обереш, з’єднає тебе з тим, що ти шукаєш, але також зв’яже тебе з тим, чого ти боїшся.”
Меланія підійшла ближче до павутиння. Воно тремтіло, мов передчуваючи її дотик. Вона побачила на ньому сцени, що нагадували спогади, але чиї — вона не могла сказати. На одній нитці блиснула картина поля битви, де вона стояла серед полеглих товаришів. На іншій — образ її матері, яка тримала в руках старовинний кулон, але її обличчя було затуманене. Ще одна нитка показувала вежу, де на троні сидів чоловік у масці, схожій на ту, що зараз перед нею.
— “Чи можу я побачити все, перш ніж обрати?” — запитала вона, намагаючись стримати хвилювання.
— “Ні,” відповіла постать, її голос був суворим. — “Ти маєш довіритися своїй інтуїції. Бо тут ти не знайдеш відповідей, лише нові питання.”
Меланія закрила очі, намагаючись відчути, яка нитка відгукнеться. Тиша здавалася нескінченною. Її рука потягнулася до однієї з ниток, і щойно пальці торкнулися її, павутиння засяяло яскравим білим світлом.
Зненацька перед її очима розгорнувся новий образ: висока брама, оточена тінями, а за нею — світ, сповнений руїн і полум’я. У центрі цього хаосу стояв силует, зодягнений у чорний плащ, із полум’яним мечем у руці.
— “Ти обрала шлях, який приведе тебе до правди, але водночас і до болю,” пролунав голос постаті. — “Запам’ятай, істина рідко буває милосердною.”
Павутиння, що витало в повітрі, завирувало сильніше, ніби світ сам почав дихати. Воно пульсувало, розтягувавшись і стискаючись у непередбачуваному ритмі, неначе кожна нитка мала свою власну волю. Меланія відчула, як її тіло обволікає ця дивна енергія — вона не тягнула її силоміць, але вабила, ніби запрошуючи зробити крок уперед.
Зала темряви оживала з кожною миттю. Тіні, що раніше здавалися безформними, почали перетворюватися на щось більше. Вони звивалися, створюючи образи минулого, уламки спогадів, що спалахували і згасали на її очах. Серед цих відображень вона бачила себе: маленькою дівчинкою, безтурботною юнкою, воїтелькою, яка вперше вступила в бій. Але всі ці образи були лише етапами на шляху до теперішньої Меланії.
Тінь на троні мовчала, її постать залишалася нерухомою, але відчуття її присутності ставало дедалі потужнішим. Вона більше не потребувала слів — весь простір довкола говорив за неї. Меланія знала: кожен крок уперед означав щось більше, ніж просто рух. Це був крок у невідомість, у нову реальність, де її рішучість і внутрішня сила будуть випробувані на найвищому рівні.
— «Чи це справді необхідно?» — подумала вона, спиняючись на мить. Її руки мимоволі стислися в кулаки, а серце затріпотіло, немов перед стрибком у безодню.
Та з іншого боку, вона відчула знайомий вогонь у своїх грудях. Цей вогонь не горів, як колись, шалено і нестримно. Він був спокійним, мовчазним, але незламним. Він нагадував їй, що кожна битва, кожен вибір, кожна втрачена і віднайдена частинка її самої привела її сюди. Відступити зараз означало зрадити все, чим вона стала.
— «Початок і кінець завжди сплітаються, як ці нитки», — прошепотіла вона, дивлячись на павутиння, що тепер виглядало майже живим, переплітаючись у візерунки, які вона не могла зрозуміти.
І ось, коли вона ступила вперед, відчуття змінилося. Простір більше не був залою. Він розчинився, розкрившись перед нею у безкрайню ніч, де зірки світили, але не мали постійного місця. Вони рухалися, змінювали свої форми, ніби утворювали шляхи, які вона мала обрати.
— «Твій вибір — це не просто рішення», — промовив голос, але цього разу він лунав не ззовні, а всередині неї. Це було щось глибоке, її власне відлуння, що виринуло з найпотаємніших куточків її душі. — «Це ти сама, Меланіє. Кожен крок уперед змінює не шлях, а тебе».
З новою рішучістю вона вдивилася в нескінченність перед собою. Тінь із трону, здавалося, розчинилася, але її вплив залишився, вплетений у зірки, у павутиння світла й темряви, що тепер стали її супутниками.
Меланія вдихнула глибше, дозволяючи цьому новому світу увійти в неї. Вона знала, що цей вибір — лише початок. Попереду були нові випробування, нові виклики, але тепер вона відчувала силу, яка не залежала від зовнішніх обставин. Вона була її власною.
І коли вона зробила наступний крок, зірки злилися в потік світла, і новий шлях розгорнувся перед нею, сяючи обіцянкою того, що вона ще не могла збагнути.