Сад Часу був сповнений тиші. Не тієї спокійної, заспокійливої тиші, що приходить після бурі, а тієї, що передує незворотним змінам. Повітря здавалося важким, воно наповнилося майже невидимим срібним пилом, який звивався в потоках між деревами, ніби залишки розсіяних спогадів.
Емірен ішов вузькою стежкою, яка пролягала між високими деревами. Гілки тут розросталися високо вгорі, утворюючи складну мережу, що перепліталася, немов нитки стародавнього гобелена. Але щось у цьому місці змінилося. Він відчував це на рівні інтуїції, як коли людина заходить у покинуту будівлю й розуміє, що вона вже ніколи не буде такою, як раніше.
Його кроки були беззвучними. М’який мох, що вкривав землю, поглинав будь-який звук. Лише вітер прошелестів у кронах дерев, приносячи ледь чутний шепіт, який не належав жодній живій істоті.
А тоді він побачив її.
Гілка. Вона була велика, масивна, колись покрита листям, що світилися внутрішнім сяйвом. Але тепер вона обвуглилася, чорна, мертва. Кора потріскалася, залишаючи тонкі срібні прожилки, які згасали, немов іскри в темряві. Листя, що колись зростало на ній, осипалося, і тепер по землі лежав попіл.
Щось у цій картині викликало незрозумілий жах. Це була не просто мертва гілка. Вона виглядала так, наче її вирвали з самої тканини часу.
Емірен повільно простягнув руку.
Як тільки його пальці торкнулися шорсткої поверхні кори, світ навколо розчинився.
Світло. Воно оточувало його зусібіч, змушуючи мружитися. Усе було занадто яскравим, надто реальним. Він опинився у світі, якого вже не існувало.
Перед ним височіли вежі, вкриті срібним сяйвом, ніби виткані з самого часу. Вулицями ходили люди. Їхні постаті здавалися напівпрозорими, але не туманними — радше немов їхні тіла пропускали крізь себе світло. Вони жили в цьому місті, їхні голоси наповнювали простір музикою повсякденного життя.
А потім почався хаос.
Тіні виринали з порожнечі, спершу тонкими, немов щілини в реальності, а тоді дедалі густішими, мов розповзлася чорнильна пляма. Вони поглинали будівлі, людей, саме світло. Крик лунав звідусіль, але його наче глушило невидиме поле. Люди намагалися втекти, але не могли.
Світло згасало.
Емірен намагався щось сказати, але його голос зник у тиші. Його тіло залишалося на місці, тоді як місто довкола розчинялося, мов стертий із часу малюнок.
А потім усе зникло.
Він зробив крок назад, серце калатало. Гілка досі стояла перед ним, чорна й мертва.
Це була не просто випадкова загибель світу. Не природний кінець часової лінії. Хтось або щось вирвало цей світ із вічності.
— Ти бачиш лише частину картини.
Голос лунав просто за його спиною.
Емірен різко розвернувся, але нікого не побачив. Повітря стало густішим, ніби насиченим невидимою присутністю.
— Хто ти?
Відповіді не було.
Тоді він побачив її.
Тінь.
Вона не мала чітких обрисів, лише темний силует, що колихався, наче відображення на воді. Вона не наближалася, не нападала. Вона просто стояла, дивилася на нього без обличчя, без очей.
— Чому ця гілка знищена?
Тінь мовчала. Потім повільно підняла руку — чи щось схоже на руку — і вказала у темряву між деревами.
— Тому що час не терпить порожнечі.
Емірен відчув, як щось змінюється. Повітря напружилося, як перед бурею. Земля під його ногами здригнулася, неначе корені Дерева Часу заворушилися в глибинах ґрунту.
Він зробив крок уперед.
Тінь зникла.
Лише тиша залишилася на її місці.
Він знав, що не може залишатися тут.
Гілка більше не пульсувала життям. Її не можна було відновити. Вона була попелом минулого, якого вже не повернути. Але тепер він знав, що це було не просто знищення. Це була жертва.
Часові потоки не просто вмирали самі собою. Їх виривали, забирали, стирали з тканини реальності.
Часові потоки, що колись тікли спокійно, зараз змінювались під впливом невідомої сили. Вони не просто вмирали або згасали від непомітних змін — їх виривали з самої тканини реальності. Як шалена буря, що розриває зв’язки між світом і його можливими майбуттями, ці потоки зникали безслідно, залишаючи за собою порожнечу, де не існувало ані спогадів, ані слідів їхнього існування. Час, який вони мали б представляти, просто обривався, наче ніколи не був частиною великого кола всього сущого.
Але для нього, для Емірена, це стало не просто загадкою — це стало його одержимою метою. Він знав, що за цією руйнацією стоїть щось набагато більше, ніж просто природне розсіювання часу. Хтось або щось навмисно зривало ці потоки, стирало зображення майбутнього, і цей хтось не мав права це робити. Хто вони, ці невидимі сили, що викреслюють цілу частину існуючого з історії? Що було їхньою метою, і чому вони прагнули розірвати тканину часу?
Емірен згадав той момент, коли вперше зустрів цю темну силу, цей невидимий вплив, що стискав у собі всю біль часу. Його серце билося швидше, як у того, хто стоїть на краю прірви. Що це за сила, яка наважилася руйнувати те, що не повинно бути зруйнованим? І чому ця руйнація не була просто безповоротною, але й навмисною? У чому її сенс?
Він глянув ще раз на чорну кору, що досі потріскалась від зниклого світла, де колись світлі відблиски життя і часу зустрічалися і створювали нові горизонти. Але тепер — це була лише мертва оболонка. Зникле світло залишило після себе тріщини, де нічого не могло вирости, де кожна можливість вмирала ще до того, як мала шанс реалізуватися. Відчути цей розпад було нестерпно боляче — наче самому ставати частиною цієї порожнечі.
Він обернувся, і його погляд на мить затримався на тому, що зоставалося після цього світла, на тих самих тріщинах, що колись були життєдайними шляхами, де творилась енергія існування. Тепер це було лише порожнім простором, що всмоктував будь-яку надію. Але навіть у цьому мороці він знав: його шлях, його справжня мета лежала саме тут, серед цієї темряви.
Він глибоко вдихнув, затиснув у руці свою зброю і ступив уперед. Його шлях вів у темряву — не просто темряву фізичну, а темряву невідомості, темряву, де майбутнє ставало питанням, а не відповіді. Це була темрява, в якій зникають не тільки фізичні об’єкти, але й саме існування можливості. Темрява, що затягувала у себе навіть саму ідею про майбутнє.
Крок за кроком він продовжував рухатись вперед, і в цьому русі відчував пульсацію часу, що все ще тліла всередині нього. Кожен подих, кожен рух розривав це мовчазне полотно, яке вже багато разів намагалися витерти з реальності. Але він був тут, і його присутність була більше ніж просто втручанням у цей процес — це була боротьба, боротьба за те, що все ще могло бути, за те, що ще не зникло назавжди.
Темрява навколо нього не була безформною чи мовчазною. Вона була жива, вона шепотіла йому свої таємниці, і кожен крок поглиблював це знання. Те, що він мав дізнатися, було не лише кінцем шляху, а й відкриттям цілої правди. Він не міг дозволити цьому залишитися невідомим. Він не міг дозволити цій темряві знищити майбутнє без боротьби.
Шлях вів у безодню, і кожен його крок був кроком у боротьбі за цей самий час, який ніхто не мав права забирати.