Сонце повільно спускалося за обрій, відкидаючи довгі тіні на землю. Луміс і Ейлі рухалися безмовно, уважно вдивляючись у кожну деталь навколо. Відлуння старого світу, яке вони вважали знищеним, знову дало про себе знати — і тепер їм потрібно було знайти його джерело.
— Цей шматок металу… — почав Луміс, тримаючи знахідку, що досі випромінювала слабке тепло. Метал сяяв м’яким світлом, наче реагував на його дотик. — Він щось приховує. Я відчуваю це.
— Це більше, ніж просто уламок, — відповіла Ейлі, її погляд був серйозним. — Це ключ. Питання лише в тому, до чого.
Вони зупинилися біля підніжжя пагорба, де стежка вела у темний ліс. Там дерева перепліталися гілками, утворюючи своєрідний коридор, занурений у тіні. Здавалося, що цей ліс був живий, наповнений невидимими шепотами.
— Ти чуєш це? — запитала Ейлі, напружуючи слух.
Луміс кивнув. Тихе гудіння, майже непомітне, виходило з глибин лісу. Це було схоже на звук механізму, але водночас здавалося природним, ніби ліс сам дихав.
— Це тут, — сказав він. — Щось залишилося активним.
Вони ступили на стежку, занурюючись у прохолоду під деревами. Кожен крок здавався гучним у густій тиші. Гудіння ставало все сильнішим, і повітря навколо наповнилося відчуттям тривоги.
Раптом метал у руках Луміса спалахнув яскравим світлом, і від нього відлетіла іскра, що впала на землю. Там, де іскра торкнулася трави, відкрилася дивна структура — невеликий механізм, що нагадував уламок годинника.
— Це пастка, — прошепотіла Ейлі, нахиляючись ближче до знахідки.
— Ні, це повідомлення, — заперечив Луміс, торкаючись механізму.
Коли він доторкнувся до нього, їх накрила хвиля зорових образів: будівлі, що руйнуються, годинники, які обертаються у зворотному напрямку, і голоси, що повторюють одне й те саме слово: “Повернення.”
— Система не зникла, — сказав Луміс, підводячи голову. — Вона просто ховається.
Ейлі подивилася на нього, її погляд був сповнений тривоги.
— Ми повинні зупинити це до того, як буде запізно.
— І ми зупинимо, — відповів він. — Але для цього треба зрозуміти, як вона повертається.
Вони підвелися, обережно забравши уламок із собою, і вирушили далі стежкою. Відлуння минулого продовжувало звучати, і кожен їхній крок наближав їх до істини — та, можливо, і до нової небезпеки.