Повітря було нерухомим, немов час перестав існувати. Небо, яке раніше було сповнене сяйва золота та безкрайніх потоків світла, тепер виглядало порожнім — без кольору, без життя, без сенсу. Меланія стояла на краю цього безмежного простору, де навіть найменший рух здавався злочином проти тиші.
Це була зупинка. Вічність, яка завжди пульсувала ритмами існування, тепер застигла. Усе, що залишилося від її колишньої величі, — нитки світла, що звивалися у повітрі, шукаючи своє місце у новій реальності.
— Це місце… воно здається мертвим, — тихо сказала Меланія. Її голос розчинився у просторі, ніби навіть звуки тут не могли знайти своє місце.
Антем стояв поруч, уважно спостерігаючи за нитями, що мерехтіли навколо.
— Вона не мертва, — сказав він після довгої паузи. — Але вона ще не жива. Вічність тепер — як зупинений годинник. Ми не зможемо рухатися далі, поки хтось не змусить її знову йти.
— Хтось? — Меланія відчула, як у її голосі звучить гіркота. — Але це я її зупинила. І тепер… я не знаю, як це виправити.
Антем нічого не відповів. Він знав, що цей тягар лягає на її плечі, але слів, які могли б її заспокоїти, не існувало.
Тишу розірвали важкі кроки, що луною прокотилися простором. З-за залишків світла з’явився чоловік у темному плащі. Його чорне волосся спадало на плечі, а очі горіли незвичайною рішучістю.
— Ендар, — вимовив Антем, і в його голосі прозвучала напруга.
Меланія обернулася. Вона не знала цього чоловіка, але його присутність викликала у неї змішані почуття страху і цікавості.
— Якщо ти тут, це значить, що твій учитель десь поруч, — сказав Антем, зробивши крок вперед.
— Він більше не мій учитель, — відповів Ендар холодно.
Меланія дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, ким він був. У його погляді була глибока втома, але разом з тим — жага до дій.
— Чому ти тут? — запитала вона, не приховуючи недовіри.
Ендар зустрів її погляд, і в його очах з’явилася тінь посмішки.
— Бо ти зупинила те, чого не розуміла, — сказав він. — І тепер Вічність у стані, коли вона потребує спрямування. Якщо ти не знаєш, як це зробити, я можу допомогти.
— Чому ми повинні довіряти тобі? — запитав Антем.
— Бо я знаю, що станеться, якщо цього не зробити, — відповів Ендар, витягаючи з кишені уламок, схожий на кристал. У ньому мерехтіло світло, схоже на ті ниті, що витали навколо.
— Це частина старої Вічності, — пояснив він. — Її останній залишок. Якщо ми хочемо навчити нову Вічність, ми маємо почати з цього.
Меланія зробила крок вперед, зупинившись на відстані витягнутої руки від Ендара.
— Чому ти хочеш допомогти? — запитала вона.
— Бо я знаю, що буде, якщо цього не зробити, — повторив він. — І бо я хочу спокутувати свої помилки.
Тиша знову запала, але тепер вона була важчою. Меланія поглянула на Антема, який здався їй розгубленим.
— Ми спробуємо, — нарешті сказала вона, беручи на себе відповідальність. — Але якщо ти зрадиш нас…
— Я знаю, — сказав Ендар, його голос звучав тихо. — І я готовий заплатити за це життям.
Світло навколо них ніби здригнулося. Вічність, що застигла, почала трохи реагувати, наче дослухалася до їхніх слів. Це був лише початок, але вже відчувалося, як простір готується до змін.